— Принеси вино, — наказав йому Олексій.
— Оту кислятину? — перепитав прибулий.
— Оту кислятину, — підтвердив командир. — Тільки не розбий по дорозі.
— Так точно-с!
— Бачили, який у нього погляд? — запитав мій співрозмовник, щойно двері за Козловим зачинилися. — А ручиська? Цього типа побоювались навіть кавказці. Я і сам поруч з ним почуваюся, м’яко кажучи, некомфортно. Надто часто бачив, як він ламає людям кості й перерізає горлянки. Виглядає це геть неестетично, але для перемоги робітничо-селянської революції допускається і не таке… І ви би, товаришу Вістович, у його руках заспівали б іншої.
Я змовчав, жадібно докурюючи свою цигарку. Однієї було мало, але попросити ще одну не наважувався.
— Не здогадуєтесь, де ми зараз? — продовжив Олексій. — Ви ж бо тривалий час провели у Славуті.
— Не здогадуюсь, — відповів.
Стіни, стеля й цегла справді небагато мені розповідали.
— Це винний погріб палацу Сангушків, — пояснив Олексій. — Точніше того, що лишилося від палацу. Повстала солдатня і тутешнє міське шумовиння після вбивства ненависного магната спершу знищили палацовий інтер’єр, разом із бібліотекою й колекцією картин, а потім цей люмпен-пролетаріат узявся руйнувати стіни. Спитаєте навіщо? З ненависті. Сліпої ненависті, яка підживлювалась їхнім невіглаством. Але вона, ця ненависть, прискорила наш прихід сюди. Це мутна вода, по якій іде вперед більшовицький човен.
— Дивно таке чути від вас, — зазначив я.
— Думали, я битиму себе в груди, стверджуючи, що в революції чисті руки? Аж ніяк. Руки в неї по лікті у крові. І це лише початок…
На моє щастя, він знову відкрив папіросницю й запропонував мені закурити.
— Я намагаюся бути щирим із вами, — сказав далі Олексій. — Чекаючи, ясна річ, того самого навзаєм…
Повернувся Козлов, тримаючи в руках темну запліснявілу пляшку, дві склянки й коркотяг. Вино поставив між нами посередині, склянки, наче кельнер, кожному підсунув до його краю, коркотяг простягнув начальнику. Далі виструнчився і дочекався наказу повернутися за двері.
— Що ж, пограймо у вашу гру, — мовив чекіст, обережно відкорковуючи пляшку. — Це вино зберігалося тут, у цьому погребі. Як ви почули, Козлов невисокої думки про знайдену колекцію. Йому, на жаль, дістались дві пляшки відмінної мальвазії…
Найсвітліший князь, Роман Сангушко, думаю, почастував би своїх гостей за якої-небудь урочистої нагоди. Ми з вами, у певному розумінні, і справді тут гостюємо, а повторний прихід на Волинь Революції — чудовий привід для учти. Згодні зі мною?..
Закривши рукою напис на етикетці, Олексій наповнив дві чарки.
— Скуштуйте, — запросив він. — І, якщо вгадаєте сорт цього вина та його вік, одразу звідси зможете вийти на волю. Я не жартую… Виноторговцю таке завдання цілком до снаги, а для в’язня — гарний шанс повернути свободу.
— Навіщо вам ризикувати? — не повірив я.
— Бо я азартний гравець і люблю ризик, — відповів той. — На полі бою зазвичай немає місця для гри, і тільки мій фронт — це по-своєму ломберний стіл[156]. Я не рубаю шаблею поляків і петлюрівців. Я граю проти них.
Кілька секунд ми мовчали, дивлячись один одному в очі. У погляді мого співрозмовника справді прочитувався азарт. Його темні очі аж іскрилися від задоволення. Здавалось, він і справді сидів зараз не в сутеренах, а в якому-небудь клубі за партією у бридж або в пікет.
Я взяв склянку з вином і підніс її до губ. Пити не поспішав. Найперше, вдихнув його запах — пряний, насичений, злегка солодкавий. Колір трунок мав темно-червоний, майже кривавий. Я охоче спробував би його за інших обставин, у добрій львівській або віденській ресторації у товаристві гарної жінки… Трішки відпивши, я мимоволі заплющив очі. Мені пригадалася Бейла, яка полюбляла під добре вино давати волю своїй винахідливій фантазії. Ми змагалися хто з нас відіп’є рівно третину бокала або кому вдасться прочитати рядок із вечірньої газети, дивлячись на нього через пляшкове скло. Та частіше ми читали поезію. Кожен мав прочитати строфу, яка б починалася з літер, узятих з винної етикетки. Для Бейли це було легко, вона багато знала напам’ять. А я ж мусив діставати книжки з її бібліотеки й підшуковувати відповідну поезію в Петрарки, Овідія, Вергілія, Шиллера, Ґете чи рядки з п’єс Шекспіра.
— І що скажете? — повернув мене до реальності чоловік навпроти.
— Я не певен.
— Раджу перебрати в пам’яті лише благородні вина. У цьому погребі навряд чи тримали абищо, — сказав він.