Я відпив ще один ковток і дослухався, як делікатно трунок діє на мої притуплені хворобою смакові рецептори.
— Думаю, вино з Бордо, — припустив нарешті.
— Так, — відповів Олексій. — А точніше?
— Як на мене, це… Ротшильд[157]. Не інакше.
Чекіст помовчав, а потім кутики його рота смикнулись у посмішці.
— Вгадали, чорт забирай! — вигукнув він. — Це справді Ротшильд. Старий князь мав відмінний смак.
Я не зводив з нього погляду.
— Що ж, ідіть, — сказав він нарешті.
— Справді? — не повірив я.
— Так, ми ж домовились, — підтвердив чекіст. — Двері он там. Козлову скажете, що я вас відпустив. Звісно, він не повірить, зайде сюди, але я підтверджу.
Не зводячи з нього недовірливого погляду, я підвівся й обережно рушив до виходу, наче йшов по замінованому полю. Коли моя рука вже майже торкнулася клямки, позаду мене знову почувся голос Олексія:
— Стривайте, — сказав він тоном людини, яка раптом пригадала щось направду важливе. — Ми домовлялися, що ви назвете ще вік вина. Чи не так?
Я завмер.
— Авжеж, — відповів йому замогильним голосом.
— Отже…
— 1850-й, — сказав я навмання, знаючи, що й так не вгадаю.
Олексій скривив розчаровану гримасу й підвівся з-за столу.
— А ось тут, дорогий Вістовичу, варто було проявити кмітливість. Старий князь, затятий полонофіл, любив символічність у всьому… — сказав він. — І цю пляшку, думаю, відкоркував би 11 листопада 1918 року[158]. Якби дожив.
— Вино 1863 року…[159], — тихо промовив я.
— Атож.
Він випив зі своєї чарки і долив трохи мені.
— На сьогодні досить, — підсумував Олексій. — Маю надію, що переконав вас, по-перше, у тому, що не всі червоні такі звірі, як про нас розповідають. А по-друге, що ми можемо один одному довіряти. Адже можемо?
Я був втомлений розмовою і до того ж ще недостатньо здоровий, тому тільки безсило кивнув.
— До завтра, — попрощався він і вийшов, прихопивши пляшку.
Я повернувся до свого кутка під стіною і знову ліг, наче побитий пес. Ця не надто довга розмова чомусь мене страшенно втомила. Тому не минуло й хвилини, як я провалився у прірву сну.
Розбудив мене Козлов, безцеремонно копнувши у бік черевиком. Лють гарячою хвилею вдарила мені в голову, захотілося кинутись на нього й придушити, але, зціпивши зуби, я опанував себе. Ослаблений і голодний, я заледве чи мав би якісь шанси проти цього здорованя.
— Вставай, зараз командир прийде, — буркнув Козлов, свердлячи мене своїм ненависним поглядом.
Я скорився. Спочатку звівся на ноги, потім підійшов до столу й сів на свій стілець.
— Я б тебе прирізав, петлюрівська собако… — у потилицю мені промовив Козлов. Голос його був трохи стишений, але все ж виразний. — Не знаю, чому командир з тобою панькається.
Відчинилися двері, і зайшов Олексій. Дав знак моєму навіженому конвоїру вийти, а потім сів навпроти мене. Обличчя допитувача цього разу було напружене, губи стиснуті, очі звужені до щілин.
— Як спалось? — кинув він мені.
— Чудово.
Олексій гмикнув.
— Спілкувались із Козловим?
— Так, йому хочеться мене прирізати.
— Видно, не надто хочеться, якщо ви досі живі. Коли він щиро бажає комусь смерті, то не зважає на будь-які перешкоди. Навіть командир йому не завада, — зазначив Олексій.
— Що ж, дякую, що попередили. Пильнуватиму.
Допитувач закурив, цього разу мені не пропонуючи.
— Ми сьогодні говоритимемо більше по суті, Вістовичу, — сказав чекіст. — Буде менше, так би мовити, світоглядної філософії.
— Як вам завгодно.
Він уважно придивився до мене.
— Вам нічого не потрібно? — запитав раптом. — Нічого не хочете попросити?
— Про що ви? — питанням на питання відповів я.
Той знизав плечима.
— Бритву, щоб поголитися, чисту воду… Їжу, врешті-решт. Хочете їсти?
Он воно що. Йому треба, щоб я просив. Учора наливав мені дорогого вина, був приязним, а сьогодні змінив тактику.
— Хіба полонених не годують? — промовив я.
— Буває, що забувають.
— Якщо охляну від голоду, то навряд чи зможу підтримувати розмову.
— Ваша правда. Гаразд, Козлов щось вам пізніше принесе. Якщо, звісна річ, не зжере по дорозі.
Я уявив цю тварину з моєю їжею в руках, і до горла підступила нудота. На столі все ще стояло вчорашнє вино, тож я мимоволі вхопив склянку й одним ковтком випив.
159
1863 рік — час Січневого повстання на територіях давньої Речі Посполитої, підконтрольних Росії.