— Поговоримо про 7-му ескадрилью, — мовби не помітивши моєї реакції, продовжив Олексій. — Давно з ними виходили на зв’язок?
— Я не виходжу з ними на зв’язок.
Це було чистою правдою, оскільки наше спілкування відбувалося в односторонньому порядку. Я лише передавав інформацію у штаб.
— Гаразд, уточню запитання: ви можете з ними зв’язатися?
— Ескадрилья відступає разом з усією армією. Доки це відбувається, жодного зв’язку бути не може.
— Однак як тільки відступ зупиниться, ви можете повернутися до старої моделі зв’язку?
— Не впевнений.
— Чому?
— Хіба Кацман не розповів чому?
Олексій витримав паузу, за цей час закинувши ногу на ногу.
— Сердитесь на нього? — запитав він. — Дарма. Цей чоловік переповнений жагою помсти, але витримки в нього значно менше, ніж у вас. Козлову було достатньо лише підвісити його за ноги й добре перевірити на міцність його суглоби, навіть їх не ламаючи, щоб той усе розповів. Усе, починаючи з вашого знайомства й аж до повітряної атаки американців на Чуднів… До речі, знаєте, чому він так дивакувато говорить про себе в третій особі?
— Гадки не маю.
— Це своєрідний спосіб відмежуватися від реальності, від теперішнього, від того, що старого ладу більше немає, від смерті дружини, від щоденного страху. Мовляв, все це відбувається не зі мною, а з кимось іншим. З іншим Кацманом. Звідси й ці фрази, на кшталт «Кацман радий вас бачити», «Кацман погоджується» чи «Кацману час іти». Цікавий випадок, скажу я вам.
— А що з ним буде тепер?
— Вас і справді це цікавить, Вістовичу?
— Інакше б не питав.
— Він нам іще знадобиться. Наразі житиме…
Під стіною пробіг велетенський щур, лише на секунду затримавшись, аби глипнути на людей. Гризун був розміром з невелику кішку. Шерсть його лискотіла, відбиваючи електричне світло.
— А хто ж видав самого Кацмана?
— Одна молодиця десь з-під Житомира звинуватила в убивстві свого коханця якогось мандрівного єврея. Червоноармійці, яким той продавав порнографію і морфій, швидко збагнули про кого мова.
До горла підкотився сухий клубок. Я важко ковтнув. Олексій тим часом пожбурив якомога далі від себе недопалок і запалив нову цигарку.
— Повторюю: чи повернетесь ви до старого способу зв’язку, як тільки відступ вашої армії припиниться? — сказав він.
— Можливо.
— Тобто якщо налагодиться телеграфний зв’язок?
— Так.
— Чудово.
Допитувач підвівся і якийсь час міряв мою в’язницю кроками.
— Перейдемо тепер до справи, — озвався він з кутка, в якому кілька хвилин тому зник щур. — Я готовий вас відпустити, Вістовичу. Не так, як учора. По-справжньому.
Я затамував подих.
— В обмін, звісно, на деяку послугу робітничо-селянській Червоній армії і персонально мені.
Допитувач знову опинився навпроти і, спершись руками на стіл, нахилився до мене. Обличчя його опинилося просто перед моїм.
— Ви передаватимете їм ті координати, які я сам вкажу, — промовив Олексій, викрешуючи кожне слово.
— І що їх чекатиме? Ваша артилерія?
— Ні, польова кухня…
Кинувши мені цей позбавлений веселощів жарт, допитувач рушив до дверей.
— Подумайте, — сказав він наостанок. — А я невдовзі повернуся.
Двері за ним зачинились.
VIII
Відень
31 жовтня 1920 року
Найхимернішим предметом у кабінеті начальника Staatspolizei була африканська бакаутова[160] статуетка племені Маконде[161], що стояла на краю столу поруч стіни. Вона зображала надміру худорляву жінку з велетенським кошиком на голові. Вістович мимоволі придивився до її обличчя, сподіваючись побачити на ньому вираз утоми й муки, проте жінка дивилась перед собою гордо та спокійно, ніби на голові замість важкої ноші в неї сидів невагомий метелик.
Ще до війни німецька преса писала про жорстокі племена колонізованих Камеруну і Занзібару, які нещадно вбивали європейських місіонерів, фермерів і вчителів, що намагалися принести на їхні дикі землі «світло цивілізації». Репортери запевняли, що інакшого виходу, аніж застосувати каральні методи, кайзер не мав. Унаслідок цього тисячі аборигенів було вбито, а до Європи солдати каральних експедицій привезли мільйони пам’яток: від дешевих дрібниць, як от намиста з мушель чи примітивної африканської зброї, до справжніх витворів тубільного мистецтва: статуеток, масок та музичних інструментів. Невдовзі все це осіло у приватних і музейних колекціях або прикрасило європейські помешкання та кабінети.