Выбрать главу

— Невдячна це справа, виконувати завдання бюро, яке вмирає, наче шмат льоду на сонці, — ​озвався Шобер. 

Вони вже кілька хвилин тримали паузу. Кабінет укотре заволік тютюновий дим і висів тут, як портьєра. 

— Я робив це не для Бюро, — ​відповів Вістович і відвів погляд від статуетки. — ​Вірите чи ні, але я по-справжньому вболіваю за ту землю. По один і по другий бік Збруча… Мені неоднаково, що з нею станеться. Як розпорядиться історія. 

Шобер кивнув. 

— Як розпорядиться історія ми знаємо, — ​сказав він. — ​Пілсудський знову розпочав перемовини з більшовиками. Вважатиму дивом, якщо українцям коли-небудь дістанеться бодай клапоть території. Мені шкода, Вістовичу. 

Той знизав плечима. 

— Справедливість померла разом зі старим світом, — ​сказав він. — ​Хоча й там вона траплялася нечасто. 

— Повернімося до вашої розповіді, — ​після чергової паузи промовив Шобер. — ​Як довго ви перебували в полоні? 

Вістович кинув погляд на вікно. На вулиці вже почало сіріти. Їхня розмова сьогодні тривала надміру довго. Чоловік потягнувся до склянки з водою і, відпивши, промовив: 

— Два чи три тижні, можливо, більше. Хоч насправді мені видавалось, що все це триває лише один безкінечний день. 

Вранці приходив Козлов, приносив якусь їжу. Утім, приносив її не мені, а всідався за стіл і жер у мене на очах. Потім виходив, лишаючи жалюгідні недоїдки. Чекісти хотіли, аби я доїдав те, що лишилось після нього, змагаючись при цьому зі щурами, які опинялися біля миски, щойно за Козловим зачинялися двері. Їм потрібно було, щоб я випрошував у них воду або по-тваринному злизував вологу зі стін. Не катуючи фізично, вони ламали мене зсередини. Такий метод значно дієвіший… 

— Ви погодились на співпрацю? — ​запитав Шобер. 

Вістович зітхнув. На якусь мить приклав долоні до обличчя, а коли опустив руки, ледь чутно відповів: 

— Так. 

Шобер відкинувся на спинку крісла, мовби йому раптом захотілося триматися від співрозмовника якнайдалі. Стомлене обличчя директора злегка скривилось, прибравши виразу здивування і навіть ворожості. 

— Чи можу я уточнити в чому саме полягала ця співпраця? Що ви зробили для ЧК[162]? — ​продовжив він. — ​Точніше, що встигли зробити? 

Оберкомісар німував, наче раптові спазми здавили йому горло. Шоберу навіть здалося, що зморшки на його обличчі несподівано стали глибшими, а в очах мовби погасло життя. 

Не дочекавшись відповіді, директор звівся з-за столу. 

— Не те щоб я вас засуджував, пане Вістовичу, — ​проговорив він, — ​бо не беруся стверджувати, що сам би таке витримав, але… Я втішений, що арештували ми вас недарма. Хочете мовчати — ​мовчіть. Але попереджаю: від завтра допит буде відбуватися інакше, і допитуватимуть вас так, як і заведено в таких випадках. 

Директор наблизився до вішака, щоб узяти верхній одяг. Одягаючи плаща, крадькома зиркнув на Вістовича. Той і далі мовчки й нерухомо сидів на своєму місці, апатично дивлячись перед собою. Шобер надягнув капелюха й попрямував до дверей. 

— За вами зараз зайдуть, — ​сказав він, беручись за дверну ручку. — ​Переведуть в інше місце. 

— Що ж, я це заслужив, — ​озвався нарешті оберкомісар. 

Шобер на секунду завмер, а потім знову обернувся до нього. 

— Навряд вони вас зламали фізично, правда ж? Думаю, вам би вистачило сил витримати і голод, і приниження. Було щось іще, — ​сказав він. 

— Чекісти пригрозили поширити в нашому тилу звістку про те, що я перейшов на їхній бік. Став тхором. А отже, частина невдач наших армій та добряча кількість солдатських смертей лежать на моїй совісті, — ​промовив Вістович. — ​Мій допитувач навіть демонстрував майбутні «докази»: мої фальшиві донесення, розписки про отримання російських грошей та іншу чортівню. Усе це опинилося б в руках польського або українського командування й однаково для мене означало б тільки одне — ​ганьбу і, якби я раптом повернувся, розстріл… А погодившись з ними на співпрацю, я отримував нехай примарний, але шанс. 

Директор ще секунду затримався біля дверей, а тоді поволі рушив до вікна і прочинив його, впускаючи досередини свіже повітря й випускаючи назовні тютюновий серпанок. 

— І тоді вас попросили передати повідомлення у штаб ескадрильї? — ​запитав він звідти. 

вернуться

162

ЧК або ВЧК — ​Всероссийская чрезвычайная комиссия (рос.) — ​орган державної безпеки Радянської Росії (1917–1922 рр.).