— Так, з потрібними більшовикам координатами… Чесно зізнатись, я не надто переживав з цього приводу, бо ще у Львові ми з інженером Лібанським обговорили схожу ситуацію і домовились, що в такому випадку в повідомленні я напишу наприкінці «Тисну руку» замість звичного прощання. Це означатиме, що відправник у халепі…
— І вам вдалося це зробити?
— Так, але це не спрацювало.
— Що ви маєте на увазі?
— У Львові, куди прийшла телеграма, цього не зауважили. Можливо, біля апарату був не Самковський. Або ж моє повідомлення неточно передали у штаб ескадрильї, — пояснив Вістович. — У будь-якому разі пілоти вилетіли саме туди, куди я їх направив. За посередництва Олексія, звісна річ.
— І які були наслідки?
— Червона артилерія збила три літаки. Капітан Купер потрапив у полон… Про його подальшу долю я нічого не знаю, але найпевніше — це доля бранця людоїдів. Доброволець-американець та ще й офіцер — неабияка удача для них. І прекрасна мішень для їхньої ненависті.
— А ви впевнені, що більшовики не захотіли обміняти Купера на когось зі своїх полонених? — запитав Шобер.
— Це було б розумно, проте ідеологічно неправильно. Думаю, його піддали допиту, а коли вивідали все, що потрібно, жорстоко стратили. Він для них — уособлення всього буржуазного світу, класовий ворог, офіцер, який убивав їхніх товаришів. Такий не має права жити.
У той день мені принесли їжу й воду, і Козлов уже не напихався нею на моїх очах. Олексій був у доброму гуморі. Прийшов із шампанським (воно також було з запасів покійного Сангушка) та повідомив, що сьогодні в нього щасливий день. Завдяки мені його навіть нагородили. Тоді я й дізнався про полоненого.
За кілька днів Олексій знову доручив мені передати відомість у штаб ескадрильї. Як і минулого разу, поклав переді мною чистий аркуш паперу й олівець. «Пишіть, — наказав коротко».
«Після попередньої невдачі, вони, мабуть, щось запідозрили, — спробував я відвертітись». Але чекіст у відповідь тільки махнув рукою: «Не запідозрили. Така людська природа. В азарті війни навіть найтрагічніші випадки часто пояснюють просто невдалим днем або яким-небудь забобоном. Отож пишіть, Вістовичу».
— І ви вдруге мусили передати у штаб ціль для атаки? — запитав Шобер.
— Так, — відповів оберкомісар. — Я попросив, як зазвичай, телеграмою надіслати мені добірку вина. Проте цього разу вирішив ризикнути і вдався до хитрощів: дещо змінив координати, змістивши їх так, щоб ціллю атаки була Славута. А точніше — залишки палацу, який став моєю в’язницею.
— Були готові загинути? — промовив директор.
Вістович облизав сухі губи. Глибоко вдихнув і спробував угамувати дрібне тремтіння пальців.
— У вас є випивка? — трохи повагавшись, запитав він у Шобера.
— Маю трохи коньяку, — сказав той і знову зняв плаща й капелюха. Повісивши речі назад на вішак, директор дістав із шафи напівпорожню пляшку і дві склянки. Приніс їх до столу і налив співрозмовнику та собі. Вістович жадібно ковтнув випивку.
— Як ви, мабуть, розумієте, вибір у мене був невеликий, — сказав він після цього. — Моїм повідомленням і справді перестали би з часом вірити. Чекісти хотіли, щоби невдовзі я вирушив до своїх, але працював на червоних. Став їхнім агентом, вів подвійну гру. Про те, як вони збиралися контролювати мене й чим погрожували, я вже розповів… Тому зважитись на цю небезпечну хитрість — було єдине, що я міг. Молився тільки, щоби бомби, які я сам викликав собі на голову, вбили не тільки мене, а й добрячу зграю більшовиків.
— А той ваш допитувач не помітив підступу? Йому не спало на думку докладно перевірити числа у вашому повідомленні? — поцікавився Шобер.
— Звісно, він усе перевірив, — губи Вістовича раптом сіпнулись в усмішці, — причому ретельно й не раз.
— І не помітив, що там заховано вирок йому самому? Що ви підставляєте їх і себе під бомби?
— На щастя, ні.
— Як таке можливо?
— Можливо, якщо покликати на допомогу математику.
— Хай йому чорт, Вістовичу! Поясніть по-людськи!
— Налийте ще коньяку.
— А ви, бачу, втілення скромності… — гмикнув Шобер, проте слухняно налив йому наступну порцію алкоголю.
— Хтозна, може, це моя остання випивка, — відповів оберкомісар, знову підносячи коньяк до рота. — Одному Богові відомо, у чиїх руках я опинюся вже завтра. Адже розповідь моя добігає кінця…
— То що із цифрами? У який спосіб ви зашифрували справжні координати під носом у чекіста?