— Там мене чекав би арешт і трибунал, — відповів оберкомісар. — Наклепницькі документи чекістів уже на той час опинились у руках польських військових, — відповів Вістович. — Крім того, загибель Купера болісно сприйняв сам Пілсудський. Він кілька разів зустрічався з пілотами й добре знав їх усіх, а його цінував найбільше.
— Це тому у Варшаві так хочуть вашу голову?
— Так. І чи не дужче, ніж прагнуть її більшовики. Ті, завдяки Кацману, знають все про мою справжню діяльність під час війни.
Директор укотре підійшов до вікна, повернувся до нього спиною і задумливо роздивився звідти свій кабінет, ніби якимось дивом потрапив сюди вперше.
— Що ж, тепер я розумію все значно краще, — сказав Шобер. — Ви зараз не просто між молотом і ковадлом. Ви всередині ковальської печі, пане оберкомісаре.
— Нехай так, — погодився Вістович без жодної гіркоти в голосі, мовби йшлося не про його життя, а про шахову партію. — Кожному своє, хіба не правда, Herr Direktor? Я отримаю те, на що заслуговую. Може, вдасться, врешті-решт, спокутувати провину й заглушити голоси сумління всередині.
— Меріан Купер і Бейла Цайсель не дають вам спокою? — промовив Шобер.
— Двоє людей, чия доля залежала від мене.
— Що ж, — тихо сказав директор і тим самим повільним кроком, яким прогулювався по кабінету, підійшов до шафи. — Я, звісна річ, не знаю, де зараз Бейла. Хоч і сподіваюся, що її доля склалася добре. А от про вашого американця мені, здається, дещо відомо…
Директор дістав з кишені ключа і відімкнув ним дверцята. Вістович побачив, що всередині шафа щільно забита стосами паперів. Його співрозмовник зашурхотів ними, наче пес в осінньому листі.
— Ось! — переможно вигукнув він, прокопирсавшись там не менше десяти хвилин. — Знайшов…
Директор обернувся, тримаючи в руках списаний аркуш. Потім сів за стіл і поклав документ перед арештованим.
— Що це? — запитав Вістович.
— Ваше знеболювальне.
Оберкомісар напружив зір.
— Нічого не можу розібрати, — сказав він.
— І не дивно. Це рапорт нашого агента у Вільнюсі, тому текст зашифровано. Але в рапорті йдеться про те, що йому вдалося поспілкуватися з американцем, який втік з російського полону.
— І хто цей американець?
— Пілот 7-ї ескадрильї.
— А ім’я? — нетерпляче випалив оберкомісар.
Шобер примружив очі й вгледівся в документ, що на позір був лише хаотичним набором літер і чисел.
— Френсіс Мошер, — відповів він за мить.
Обличчя Вістовича смикнулось від болісного розчарування.
— Ви ж знаєте, що через мене збили іншого пілота, його звали…
— Стривайте, Вістовичу, — перебив директор. — Спочатку скажіть, чи відоме вам прізвище Мошер? Ви ж знали усіх летунів. Був серед них такий?
— Здається, ні.
— Отож-бо! І в полон за весь час потрапив тільки один…
— Ім’я вигадане, — від радощів у Вістовича затремтів голос.
— Безумовно. Гадаю, він навіть приховав своє офіцерське звання. Вдав із себе рядового, щоб червоні не вважали його класовим ворогом. А лише бідолахою-рекрутом.
— Хотілося би, щоб це було правдою.
— Гадаю, ви зможете зв’язатися з ним через посольство США, коли все закінчиться, — припустив директор.
— «Коли все закінчиться», — повторив Вістович. — А коли це станеться, пане директоре? Я розповів усе, як ви й хотіли. Тепер усе залежить від вас, чи не так?
Шобер мовчав. Потім знову підійшов до вішака, де висіли його плащ і капелюх. Узявши їх, він ще хвилину поміркував, а тоді промовив:
— Маєте рацію, оберкомісаре, треба ухвалити рішення. І вже завтра ввечері у міністерстві чекатимуть мого звіту. Тобто залишилась усього доба. Я не вірю, що в цій шаховій задачі є лише два можливі рішення: віддати вас полякам або росіянам. Не вірю, бо, як на мене, вони помилкові. Треба шукати третє, правильне. І якщо я не спробую це зробити, то до скону собі не пробачу. А ви, ясна річ, мусите мені допомогти.
— І що мені робити?
— Ми обидвоє сьогодні вийдемо звідси. Спершу я, а потім ви, через кілька хвилин, бо нам краще бути порізно. Проте завтра не пізніше сьомої ранку ви мусите прийти до мене додому. Наголошую, не сюди, а до мене на Куррентґассе. Вам зрозуміло?
— Ви знову готові мені повірити?
— А чому не мав би? Хіба сьогодні я про це пошкодував? Отож завтра…
— Я прийду.
Директор покрокував до дверей. Вже прочинивши їх, він затримався і, повернувшись до Вістовича, додав: