— Часто шахову задачу не вдається розв’язати тому, що ми враховуємо не всі фігури. Можливо, ми забули про когось, хто може допомогти. Подумайте…
За дверима, у порожній приймальні Шобер підійшов до телефонного апарата і, знявши слухавку, набрав п’ятизначний віденський номер. Чекаючи на відповідь, директор нетерпляче перебирав у кишені дрібні монети, мовби це могло прискорити когось на іншому боці дроту. Врешті, з того боку підняли слухавку.
— Пані Реннер? — якнайлюб’язніше проказав директор після привітання. — Чи вдома ваш чоловік?.. Ні, ні… Кликати не треба… Передайте, що я зараз приїду… Так, до вашого дому, якщо дозволите… Прошу вибачити, що турбую так пізно… Ні, все гаразд, нічого не сталося. Просто ми з паном канцлером перехилимо по чарчині… Думаю, він не проти. Авжеж! До зустрічі!
Канцлер прийняв його у своєму кабінеті, де панував напівбезлад і напівморок. На столі лежали абияк складені папери, два відкриті брульйони та пошарпаний план Відня. Усе це коронувала переповнена попільничка й акуратне, але брудне горнятко з-під кави на делікатному блюдечку. Поруч зі столом стояв торшер і відчайдушно виборював у темряви клапоть освітленого простору, куди потрапляли двоє чоловіків по різні боки стільниці та книжкова шафа за плечима Реннера.
— Не бажаєш чогось випити? — запитав канцлер, потираючи стомлено очі. Було, втім, зрозуміло, що Шоберу краще відмовитись. Прислуговувати гостеві Реннер не мав ані сил, ані бажання.
— Дякую. Годину тому пив коньяк. Гадаю, досить на сьогодні, — сказав директор.
— Мудро… А я, знаєш, ніколи не вмів зупинитись вчасно, — всміхнувся канцлер. — Дружина, щоправда, передала, що ти збирався перехилити зі мною чарку.
— Нехай так і думає.
— То що ж тебе привело насправді?
— А ти не здогадуєшся?
Реннер важко зітхнув.
— Уяви собі, я також цілий день думаю про того клятого Вістовича…
Шобер трохи помовчав, очікуючи, що співрозмовник продовжить фразу, але той тільки відвів погляд, спрямувавши його кудись у темну порожнечу, звідки долинав розмірений хід годинника.
— Я допитав його, — сказав натомість директор. — Точніше, він усе мені розповів. Бо на допит це було не схоже.
— І що ж? — Реннер пожвавішав.
— Зізнатися, мені все ще важко ухвалити рішення.
— Тоді я зроблю це за тебе, — несподівано твердо промовив канцлер. — Ми віддаємо його росіянам.
Шобер стрепенувся.
— Чому? — врешті видавив із себе, у нього раптово пересохло горло.
Директор, здавалося, сам не очікував, що доля Вістовича за ці дні стане для нього настільки небайдужою.
Реннер випрямився в кріслі, мов пасажир повітряної кулі, коли та несподівано почала спускатись. Нервово пожував губами й потягнувся за портсигаром.
— Бачиш, Йоганне, в австрійських кабінетах, як виявилось, чимало русофілів. І навіть відвертих прихильників теперішньої влади в Москві. Прихильників на найвищих рівнях…
— Але ж ти канцлер, чорт забирай! — несподівано навіть для самого себе випалив Шобер.
— Вже ні. Тобто не надовго… Я подаю у відставку.
Новина приголомшила гостя.
— Це ж як?
— А як зазвичай це робиться? — сварливо відповів Реннер.
— Зазвичай, це довга процедура.
— От від завтра я її й почну!
Шобер звівся на ноги. Тільки тепер чоловік відчув, що втома розлилася його тілом, наче сік усередині дерева. Було важко стояти, дивитись і навіть дихати. Хоч останнє — це радше через сперте повітря в кабінеті Реннера.
Господар звів на нього неспокійні запалені очі.
— Йдеш? — запитав він.
Директор кивнув.
— Йоганне, я не певен, що ці два твої рішення правильні. Зовсім не певен. Піти з посади в такий час, не оголошуючи наступника, — це майже зрадити країну. А віддати мого оберкомісара більшовикам — те саме, що затягнути петлю на його шиї. Варто було шукати інший варіант…
— Якби тобі погрожували ті, хто погрожував мені, ти вчинив би так само! — закричав раптом канцлер, також зриваючись на рівні ноги. — Сміливцем, урешті-решт, ти ніколи не був! Якби з твоєю родиною обіцяли зробити те саме, що і з моєю, ти б також зламався! Вістович вирушає в Росію! Крапка! І, знаєш, мені вже насрати на його долю… Хай забирають його звідси до чортової матері.
— Хто тобі погрожував? — якомога спокійніше запитав Шобер.
Важко дихаючи, Реннер мусив розв’язати краватку і розстебнути комір.
— Радянський посол, — здавленим голосом відповів Реннер. — У присутності своїх чекістів. Ти навіть не уявляєш, скільки в них тут агентів.