Перегорнувши кілька сторінок, жінка розгорнула його на стрункому, акуратно пронумерованому спискові.
— Якщо і це не вартуватиме твого мовчання… — її голос ледь помітно затремтів.
Трохи повагавшись, Емма простягнула Вістовичу свого розгорнутого записника.
— Що це? — запитав він.
— Список усіх клієнток мого салону.
— І навіщо він мені?
— Переглянь…
Оберкомісар пробігся очима згори донизу. Почерк у Емми був такий же гарний, як і її нотатник. Своїми бездоганними рядами рівних літер вона могла би змагатися з найкращими каліграфістами.
— Все одно не розумію, — розвів руками Вістович.
— Невтямки, як ти міг бути найкращим сищиком Ґаліції, — промовила Емма.
— Але жодного з цих прізвищ я не знаю! — знервувався той.
— Переглянь імена.
Чоловік знову занурився у список і раптом заціпенів.
— Бейла, — промовив він. — Бейла… Гофман.
Емма з тріумфальною напівусмішкою на вустах, очевидно втішаючись його раптовою розгубленістю, запалила другу папіросу.
— Але ж… збігається тільки ім’я… Прізвище інше, — продовжив оберкомісар, хоча розумів, що в цю мить має щонайменше кумедний вигляд.
— По-твоєму, я не впізнала ту, за якою спостерігала в товаристві Лібанського? — мовила жінка. — Будь певен. Це твоя Бейла.
— Отже, вона у Відні.
— Тільки останні два тижні. Її чоловік… — тут Емма зумисне зробила паузу, начебто для того, аби ковтнути ґьоссеру. — …чоловік її торговий аташе, тож подружжя багато мандрує. У Відні, як я зрозуміла, збираються зупинитися на місяць-два. От пані Гофман і вирішила трохи оновити в мене свій гардероб.
— Що ж, спасибі, Еммо, — промовив Вістович, відчуваючи, як до горла в нього підступає важкий клубок. — Тепер я принаймні впевнений, що з нею все гаразд.
На хвилину йому здалося, що на обличчі жінки промайнуло співчуття.
— Цей шлюб її просто врятував, — пояснила вона. — Сам знаєш, що творилося у Львові два роки тому. Бейла, лише завдяки протекції майбутнього чоловіка, змогла вижити і вибратися з Галичини, а тепер і розпочати нове життя.
Вістович відвів погляд.
— Вона заслуговує на це, — сказав він.
— Влаштувати вам зустріч? — раптом запитала Емма.
Оберкомісар повернув їй записник і, трохи подумавши, заперечливо хитнув головою.
— Я маю час тільки до ранку. До того ж… — він дістав з кишені пулярес, аби заплатити за випивку. — Не хочу її тривожити.
Він підвівся.
— То як, ми домовились? — запитала Емма. — Не викажеш мене Шоберу?
— За умови, що його життю нічого не загрожує.
— Даю слово. Нам потрібно тільки, щоб він пішов з посади.
— І як ви це влаштуєте?
— Нам дещо відомо про його сина-художника.
— Що саме?
— Що він warmer Bruder[166], — незворушно промовила жінка. — Ти навіть не уявляєш, яка це пожива для бульварної преси…
Краєм ока Вістович уловив, як з-за протилежного столика підвелося двоє чоловіків. Вони начебто зібралися виходити з кнайпи, але він був переконаний, що вийдуть тільки після нього. Хоча б тому, що один із них не зводив з нього очей.
— Щодо Шобера, то це підло, Еммо, — сказав він.
— Але дієво, — відповіла вона. — За теперішніх часів, перебирати засобами не випадає.
Він одягнув плаща.
— Оті двоє проведуть мене додому? Чи до найближчої канави? — з усмішкою запитав він, кивнувши вбік незнайомців.
Жінка стенула плечима.
— Щиро кажучи, не знаю, — відповіла вона. — Але я, здається, про все тебе попередила.
Чоловік надягнув капелюха і востаннє вловив її погляд.
— Прощавай, Еммо, — сказав він їй.
— Прощавайте, дорогий комісаре Вістовичу, — стишено мовила жінка.
Львів’янин попрямував до виходу, і двоє невідомих, як він і передбачав, подалися за ним услід.
Чоловік пішов спочатку повільним кроком, а далі потроху почав прискорюватись. Дві тіні позаду незмінно дотримувались при цьому сталої дистанції, не збільшуючи її, хоч і не скорочуючи. Вістович не озирався, але добре відчував їхню присутність. По шкірі пробігли знайомі сироти. Так бувало завжди, коли небезпека буквально дихала йому в карк.
Трохи поміркувавши, оберкомісар спочатку рушив добре освітленою Рінґштрассе, але не пройшовши й сотні кроків, несподівано звернув праворуч у напрямку Шведського мосту[167].