За кілька хвилин, коли вони опинились достатньо далеко від Шведського мосту, Наґель сповільнив швидкість. Авто їхало тепер зовсім неквапом.
— То як ви мене знайшли? — повторив запитання Вістович.
Дихати він міг тепер вільно, проте шия страшенно боліла.
— Ну як, — стенув плечима колишній штабсвахмістр. — Коли вас забрали, я вирішив не сидіти склавши руки. Простежив трохи, розпитав, де бачили автомобіль, у якому вас повезли. Але, дивлюся, сам ради не дам, то й пішов до вашого земляка і кажу йому: «Кепські справи, брате. Кидати своїх не годиться… Придумаймо щось разом».
— Словом, стежили ми за вами аж до тієї кнайпи «Під святим Стефаном», — втрутився Матвій.
— Його була ідея, — уточнив Наґель. — Я казав: «Підійдемо, розпитаємо що до чого». А він: «Ні, краще простежити. Щось тут не так».
— Далі, думаю, здогадуєтесь, — продовжив Сташенко. — Виходите, бачу, а за вами ті два довбні.
Наґель врешті зупинив авто і, загасивши світло, закурив.
— Мусимо вирішити, куди далі, — сказав він.
— До мене, на Кольмаркт, — промовив Вістович.
— Не варто, — заперечив Сташенко. — Гадаю, там нас чекатимуть.
Поліціянт подумав про Владиславу, і серце його болісно стиснулось. Мов прочитавши його думки, Матвій сказав:
— За господиню не хвилюйтесь. Нікому не потрібно її кривдити. Немає потреби.
— Тоді на Куррентґассе, — сказав Вістович. — Я маю там з’явитися рано-вранці, але доведеться змінити плани.
— Це чиєсь помешкання? — запитав Наґель.
Той кивнув.
— Йоганна Шобера, директора віденської поліції.
Чоловіки попереду засміялись.
— Авжеж. Безпечнішого місця не придумати, — підсумував Матвій.
На Куррентґассе Вістович потиснув їм руки.
— Тепер я ваш боржник, — сказав він.
— Не мій, — заперечив Наґель. — Це я віддав свій борг.
— А мене якось повчите боксувати, — усміхнувся Сташенко. — Буду радий.
І вже коли оберкомісар вийшов з авто, Матвій додав:
— Повідомте нам, куди вирушаєте.
— Так, це важливо, — підтвердив водій.
— Обов’язково, — пообіцяв Вістович і рушив до знайомих дверей.
Господар дому, здавалося, зовсім не здивувався такою завчасною появою свого арештанта. Він з’явився рівно за квадранс після того, як камердинер провів гостя до вітальні. Тут уже горів камін, біля якого сиділи двоє озброєних поліціянтів. Побачивши Вістовича, вони тільки коротко кивнули йому на знак привітання й далі втупили погляди в заспокійливий танець вогню за кованими ґратами з рослинним орнаментом.
Шобер був спокійний. Вони з Вістовичем потиснули один одному руки, і директор запросив його до бібліотеки.
— Бажаєте чаю? — запитав він. — А може, чогось міцнішого?
Прибулий кивнув. Випити і справді би не завадило.
— Будете здивовані, але сьогодні я випадково знайшов у крамниці пляшку «Baczewski», — сказав він і витягнув трунок та чарки зі сховку у столі. — Вважаю, що це добрий знак, хоч здерли з мене втричі більшу ціну, ніж ця горілка коштувала до війни.
— Мені прикро, що довелося вас турбувати раніше визначеного часу, — зніяковіло промовив гість.
— Облиште, — відмахнувся Шобер. — Я був готовий до такого розвитку подій. Ви ж бачите, у моєму домі озброєні охоронці.
— А де ваша дружина?
— Поїхала в Лінц, до доньки. Давно збиралася її навідати.
Господар наповнив чарки. Обидвоє випили за один раз і трохи помовчали.
— Мені вас нічим потішити, пане Вістовичу, — неохоче порушив мовчанку Шобер. — Канцлер ухвалив рішення на користь Росії. Вас віддають більшовикам.
— Тоді це поминки, — засміявся той. — І день відповідний: 31 жовтня. Завтра починаються задушні дні.
— Лишіть свій бісів чорний гумор… Краще скажіть мені ось що: куди б ви подалися, якби раптом змогли вибратися за межі Австрії?
— У Німеччину, — трохи подумавши, відповів оберкомісар.