— Доброго дня, міс! — приязно звернувся до неї метрдотель і простягнув руку в бездоганно білій рукавичці, щоб узяти її парасолю.
Дівчина відповіла на привітання.
— У вас замовлено столик?
— Гадаю так, але… Чи дозволите мені просто почекати? Я, на жаль, прийшла завчасно.
Метрдотель співчутливо кивнув.
— Дозвольте запропонувати вам чаю.
— Чаю неодмінно! — почувся збоку чоловічий голос, у якому вловлювався ледь помітний акцент. — І трохи бренді, як на мене, також не завадить…
Обидвоє повернулися до мовця й побачили перед собою міцного сивуватого чоловіка в темно-коричневому гарнітурі.
— О, ви, мабуть, містер Стерлінґ! — радісно вигукнула дівчина.
— Саме так.
— Даруйте, я прийшла раніше і… — вона зніяковіло розвела руками.
— Ми з вами маємо схожу звичку. Я також усе життя боюся запізнитися.
Метрдотель нагадав про себе делікатним «кхм» і запропонував провести їх до вільного столика. Потім записав замовлення і поспішно відійшов, залишивши їх самих.
— Як вам наша лондонська погода? — запитала Кетрін, аби якось заповнити незручну паузу.
— Мало чим відрізняється від віденської. У нас також дощить, — відповів Стерлінґ.
— Ніколи не була у Відні.
Журналістка поклала на стіл свого записника, однак з-поміж його сторінок тієї ж миті на скатертину висипалась ціла купа записок на окремих клаптиках паперу.
— Даруйте, — невідомо чому вибачилась вона. — Якщо чесно, то це мій перший великий матеріал, і я трохи нервуюся.
Австрієць кивнув.
— Що ж, а я написав книжку, про яку Сомерсет Моем[174] відгукнувся, як про найгірший серед найкращих цьогорічних дебютів. Тож підстави нервуватися маємо обоє, — сказав він.
Вони засміялись, напруження розвіялося, і Кетрін почала розмову ще до того, як принесли чай:
— Чи правда, що ви були змушені вибрати собі літературний псевдонім, бо в Австрії займаєте важливу державну посаду? — запитала вона.
— Займав, — уточнив той. — Рік тому довелося подати у відставку.
— Отже, тепер ви можете назвати своє справжнє ім’я та прізвище?
— Йоганн Шобер. Хоча Вальтер Стерлінґ мені подобається більше.
Кетрін вправно вивела це ім’я на чистій сторінці свого нотатника і вже за мить знову звела на нього свій пильний погляд. Австрійцеві вона нагадувала його доньку: таке ж бліде обличчя, виразні темні очі й неслухняні кучері.
— Якщо ви вже почали розкривати карти, містере Стерлінґ (з вашого дозволу я продовжу вас так називати), може, зізнаєтесь: герой вашого роману справжній? Чи він — просто плід авторської фантазії? Цей галичанин Адам Вістович?
Стерлінґ помовчав.
— Уже й сам не знаю, — сказав він після паузи. — Пам’ять часом стирає межі між реальним і вигаданим. Особливо, письменницька пам’ять. Особливо, коли йдеться про немолодого автора.
— І все ж?
Чоловік зітхнув.
— Він — моя вигадка, міс Кетрін. Гадаю, так буде краще…
— Це тішить, бо в романі нещасливий фінал. Не хотілося би, щоб та моторошна загибель у горах виявилася справжньою…
Вони проговорили ще майже дві години, аж доки Кетрін спохопилася і поглянула на годинник.
— Мушу бігти, — перелякано сказала вона. — Редактор мене вб’є…
Стерлінґ підвівся й ґалантно провів її до виходу. Потім розрахувався й поволі піднявся до себе в номер.
Тут він сів у крісло і, підтягнувши до себе портсигар та попільничку, з приємністю закурив. На столику лежали непрочитані свіжі газети та акуратно складений квиток на пароплав до Гамбурга. Усі справи, які стосувалися його книжки, він залагодив і завтра збирався залишити Лондон.
Поруч з квитком лежав лист у сіруватому конверті американської пошти. Його принесли сьогодні вранці і, на відміну від газет, Шобер — Стерлінґ прочитав його від початку до кінця вже двічі. Докуривши свою цигарку, австрієць знову взяв його до рук і витягнув з конверта складеного вчетверо листа, написаного німецькою:
174
Вільям Сомерсет Моем (1874–1965) — англійський письменник, дипломат. У часи Першої світової війни служив агентом британських спецслужб.