— Яка в нього місткість? — спитав він. — У мої часи ми з такими розмірами підійшли до терабайтів. Я впевнений, що ви впоралися набагато краще.
— Не так, як можна уявити — звісно, існують межі, встановлені самою будовою матерії. До речі, терабайт — це скільки? Боюся, що я забув.
— Яка ганьба! Кіло, мега, гіга, тера… це десять у дванадцятому степені байтів. Далі петабайт — десять у п’ятнадцятому, далі я не заходив.
— Десь тут починаємося ми. Цього досить, щоб записати все, що може відчути людина за повне життя.
То була приголомшлива концепція, але не така несподівана. Кілограм желе всередині людського черепа був не набагато більший за пластинку, що Пул тримав у руці, і він не міг бути ефективнішим засобом збереження інформації, адже мав ще стільки інших функцій.
— І це ще не все, — продовжував нейромайстер. — Трохи стиснувши дані, можна записати сюди не тільки спогади, а й саму особу.
— І знову відтворити їх?
— Аякже. Для нанозбирачів це доволі проста робота.
«Так я й гадав, — подумав собі Пул, — але ніколи не вірив у це».
У його сторіччі здавалося дивовижним мати весь життєвий доробок великого митця на одному маленькому диску. А тепер такий самий за розміром предмет міг нести на собі й самого митця.
— Мені дуже приємно дізнатися, — сказав Пул, — що минуло стільки століть, а Смітсонівський музей і досі існує.
— Ви, певно, не впізнали б його, — сказав відвідувач, який представився доктором Алістером Кімом, директором напряму астронавтики. — Особливо тому, що він тепер розкиданий по всій Сонячній системі: головні колекції поза Землею зібрані на Марсі й Місяці, а ще безліч експонатів, що належать нам за законом, і досі прямують до зірок. Колись ми наздоженемо їх і повернемо додому. Ми особливо не можемо дочекатися повернення до наших рук «Піонера-10» — першого створеного людиною об’єкта, що покинув Сонячну систему.
— Гадаю, що і я був на межі цього досягнення, коли мене помітили.
— На щастя для вас — і для нас. Ви можете пролити світло на стільки всього, що ми й не знаємо.
— По правді, я в цьому сумніваюся, але зроблю все, що зможу. Я не пам’ятаю нічогісінько після того, як на мене налетіла некерована капсула. Хоч мені й важко в це повірити, мені сказали, що в цьому був винен Еал.
— Це правда, але історія доволі заплутана. Усе, що ми змогли встановити, міститься на цьому записі — тут десь двадцять годин, але ви, певно, зможете промотати більшу частину.
— Звісно, ви знаєте, що Дейв Боумен вийшов у капсулі № 2, щоб вас урятувати, але потім опинився заблокованим зовні корабля, бо Еал відмовився відчиняти двері шлюзу.
— Заради Бога, чому?
Доктор Кім трохи скривився. Це не вперше Пул помітив таку реакцію.
(«Треба стежити за язиком, — подумав він. — Слово «Бог» у цій культурі, здається, стало непристойним — треба розпитати про це Індру».)
— В інструкціях Еала виявилася значна помилка програмування — йому був наданий контроль за певними аспектами місії, про які не знали ви з Боуменом, це все є в записі…
— Хай там як, він також вимкнув системи підтримки життя трьох гібернавтів, — першого екіпажа, — і Боуменові довелося випустити за борт і їхні тіла.
(«То ми з Дейвом були другим екіпажем — цього я теж не знав…»)
— Що з ними сталося? — спитав Пул. — Їх не можна було врятувати, як мене?
— Боюся, що ні. Звісно, ми розглядали це. Боумен випустив їх через кілька годин після того, як відібрав контроль в Еала, тож їхні орбіти трохи відрізнялися від вашої. Якраз на стільки, що вони згоріли на Юпітері, а ви проскочили повз нього й дістали гравітаційне прискорення, яке ще через кілька тисяч років занесло б вас до Туманності Оріона…
— Керуючи всім вручну — справді неймовірна робота! — Боумен спромігся вивести «Діскавері» на орбіту навколо Юпітера. Там він натрапив на те, що друга експедиція назвала Старшим братом, на такого собі близнюка Моноліту з Тихо, але в сотні разів більшого.
— Там ми його і втратили. Він покинув «Діскавері» в тій капсулі, що лишилася, і зійшовся зі Старшим братом. Його останні слова переслідують нас от уже майже тисячу років: «О Деусе, він повен зірок!»
(«Ось воно знову! — сказав собі Пул. — Дейв ніяк не міг такого сказати… Певно, його слова звучали так: «Боже мій, він повен зірок!»)
— Вочевидь, капсулу затягло всередину Моноліту якимось інерційним полем, тому що вона — імовірно, разом з Боуменом — пережила прискорення, яке мусило миттєво їх розчавити. І то була остання інформація, яку ми мали майже десять дальших років, аж до часів спільної американсько-російської місії на «Леонові»…