— Люцифер?
— Так. Завдяки попередженню, «Леонову» якраз вистачило часу відступити, перш ніж Юпітер вибухнув.
— Тож та Боумен-штука, чим би вона не була, намагалася допомогти й попередити.
— Імовірно. І вона може стояти за тим «ще одним повідомленням», яке ми таки отримали — його направили за якісь хвилини до детонації. Ще одне попередження.
Доктор Кім знов оживив екран. На ньому показався простий текст: «УСІ ЦІ СУПУТНИКИ ВАШІ, КРІМ ЄВРОПИ. НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ТАМ ВИСАДИТИСЯ». Одне й те саме повідомлення повторювалося десь під сотню разів, після чого букви переплуталися.
— І ми ніколи не намагалися там висадитися? — спитав Пул.
— Лише раз, помилково, через тридцять шість років — коли корабель США «Ґалексі» викрали й направили туди, а його кораблю-побратимові «Юніверсу» довелося летіти на допомогу. Тут є все — разом з тим, що нам розповіли про європіанців наші роботи-спостерігачі.
— Мені не терпиться їх побачити.
— Вони амфібії, бувають усіх форм і розмірів. Щойно Люцифер почав топити кригу, яка вкривала весь їхній супутник, вони почали виходити з моря. Відтоді вони розвивалися зі швидкістю, що здається біологічно неможливою.
— З того, що я пам’ятаю про Європу, хіба на ній не було безлічі розломів у кризі? Може, вони ще раніше проповзали крізь них і роздивлялися довкола?
— Це загальноприйнята теорія. Але є ще одна, набагато дискусійніша. Якимсь незрозумілим нам способом до всього міг бути причетний Моноліт. А поштовх цій думці дала знахідка МАТ-0, тут, на Землі, майже через п’ятсот років після вас. Гадаю, вам про це розповідали?
— Тільки мимохідь — ще стільки всього треба надолужити! Мені здається, що ця назва сміховинна — бо то була не магнітна аномалія — і знайшлася вона в Африці, а не в кратері Тихо!
— Звісно, це цілком слушно, але назва причепилася міцно. І що більше ми дізнаємося про Моноліти, то глибша їхня таємниця. Особливо тому, що вони — єдиний справжній доказ розвиненої технології за межами Землі.
— Це мене здивувало. Я був думав, що на цей час ми вже отримали звідкись якісь радіосигнали. Астрономи почали шукати їх, ще як я був малим!
— Ну, був один натяк… і такий страхітливий, що ми не любимо про нього говорити. Ви чули про нову зорю Скорпіон?
— Начебто ні.
— Звісно, зірки стають новими постійно — і ця навіть не була аж такою видовищною. Але до вибуху було відомо, що Скорпіон мав кілька планет.
— Населених?
— Абсолютно неможливо щось стверджувати. Радіопошук нічого не вловив. А страхіття ось у чому… На щастя, «Патруль нових» упіймав подію на самому початку. А почалося все не з зірки. Спочатку здетонувала одна з планет, а вже за нею вибухнуло й сонце.
— О Бож… даруйте. Продовжуйте.
— Ви розумієте сенс. Неможливо, щоб планета перетворилася на нову… крім одного випадку.
— Я колись прочитав у фантастичному романі жахливий жарт: «Наднові зірки — це аварії на виробництві».
— Це не була наднова, але й фраза може не бути жартом. Найпоширеніша теорія в тому, що хтось черпав вакуумну енергію — і втратив контроль.
— Або то могла бути війна.
— Що геть не краще. Певно, ми ніколи не дізнаємося. Але наша цивілізація залежить від того самого джерела енергії, тож ви розумієте, чому Скорпіон викликає в нас кошмари.
— А нам треба було переживати тільки про ядерні реактори!
— Вже не треба, слава Деусу. Але я дуже хотів би розповісти вам більше про відкриття МАТ-0, бо ця подія стала поворотним пунктом в людській історії. Знахідка МАТ-1 на Місяці була доволі значним шоком, але через п’ятсот років на нас чекав набагато сильніший. Та ще й набагато ближче до нашого дому — в усіх сенсах слова. В Африці.
Подружжя Лікі, часто казав собі доктор Стівен дель Марко, нізащо б не впізнало цю місцину, хоч вона й лежить за якийсь десяток кілометрів від місця, де Луїс і Мері за п’ять століть до того викопали кістки наших перших пращурів. Глобальне потепління і Малий льодовиковий період (скорочений завдяки героїзмові та чудесам технологій) трансформували пейзаж і повністю змінили біоту. Дуби з соснами й досі вирішували між собою, хто з них краще переживе примхи кліматичної фортуни.
Було важко повірити, що на 2513 рік в Олдуваї ще лишилось щось, що не викопали завзяті антропологи. Однак тодішні швидкі повені, які вже не повинні були траплятися, переінакшили місцевий ландшафт і змили кілька метрів верхнього шару ґрунту. Дель Марко скористався з нагоди — і тоді на межі глибини сканування знайшлося дещо, у що він не відразу повірив.