Вони були однакового віку, або майже однакового: їй було двісті місяців, а йому – сто дев’яносто вісім, але через те, що Емі народилася наприкінці 1946 року (29 грудня), а Фергюсон на початку 1947 (3 березня), Емі на цілий рік випереджала його у школі, а це означало, що вона невдовзі мала піти до випускного дванадцятого класу, тоді як йому іще належало смиренно скніти в одинадцятому. В той момент коледж був для нього поняттям надзвичайно розпливчастим, чимось далеким, іще безіменним, тоді як вона вже частенько займалася тим, що вивчала мапи майбутнього життєвого маршруту і вже починала пакувати валізи. Емі сказала, що подасть документи до різних вузів одночасно. Всі казали їй, що треба буде підстрахуватися, мати другий і навіть третій запасний варіанти, але насправді її найпершим і, фактично, єдиним варіантом був Барнард, найкращий коледж Нью-Йорка, чисто дівчачий аналог чисто хлоп’ячого навчального закладу в Колумбії, і тому її мета номер один полягала в тім, щоби залишитися в Нью-Йорку.
– Але ж ти прожила в Нью-Йорку все своє життя, – заперечив Фергюсон. – Чом би тобі не податися кудись деінде?
– Я вже була деінде, – відповіла Емі, – в багатьох місцях, і кожне з них має назву «Місто Нудьги». Тобі коли-небудь доводилося бувати в Бостоні або Чикаго»
– Ні.
– Це – Місто Нудьги Один і Місто Нудьги Два. А в Лос-Анджелесі ти був?
– Ні, не був.
– Це Місто Нудьги Три.
– Зрозуміло. Але як щодо вузу десь на селі? Ну, Корнелл, Сміт, і таке інше? Зелені галявини й лункі просторі коридори? Здобування знань в пейзанському, так би мовити, довкіллі?
– Джозеф Корнелл – геній, а фірма «Сміт Бразерс» виробляє чудові краплі від кашлю, але просиджувати штани в глушині чотири роки поспіль – це не моє уявлення про цікаво проведений час. Ні, Арчі, Нью-Йорк – це саме те, що треба. Кращого місця немає.
Коли прозвучала ця фраза, Фергюсон знав Емі лише приблизно десять хвилин, і він, слухаючи її декларацію любові до Нью-Йорку, її апологетику Нью-Йорку, раптом збагнув, що сама вона є немовби втіленням цього міста – не лише своєю самовпевненістю та жвавістю думок, але й своїм голосом – голосом мізковитих єврейських дівчат з Брукліну, Квінсу, Верхнього Вест-сайду, єврейським голосом третього покоління з Нью-Йорку, тобто голосом вже другого покоління євреїв, народжених в Америці, який мав дещо іншу мелодику, аніж, скажімо, голос нью-йоркських ірландців або італійців. То був голос одночасно простий і витіюватий, непоштивий і зухвалий, з явною антипатією до жорсткого «р», але чіткіший та більш емоційний в своїх артикуляціях. І чим більше Фергюсон призвичаювався до цих артикуляцій, тим більше йому хотілося чути їх, бо голос Емі Шнайдерман виражав те, чого бракувало в передмісті, в його нинішньому житті і звучав як обіцянка можливої втечі до майбутнього або, принаймні, до сьогодення, населеного оцим потенційним майбуттям, тож він, сидячи в своїй кімнаті з Емі, а потім гуляючи з нею вулицями міста, розмовляв із нею про все, що завгодно, здебільшого про оте повне несподіванок літо, яке почалося з убивства Медгара Еверса і скінчилося промовою Мартіна Лютера Кінга, ставши продовженням нескінченного клубка з жаху та надії, який, схоже, став визначальною рисою американського політичного ландшафту. А іще вони говорили про книги та платівки на полицях Фергюсонової кімнати і, звісно, про школу, вступні екзамени до вузів і навіть про бейсбол. Втім, було одне запитання, яке Фергюсон не поставив Емі, запитання, від якого він вирішив утриматися будь-що – чи був у неї хлопець? Бо на той момент він вже вирішив зробити все від нього залежне, щоби вона стала наступною, і тому не збирався перейматися, скільки конкурентів стояло на його шляху.
П’ятнадцятого вересня, менш ніж два тижні після барбекю на День праці і за шість днів до їхньої домовленої зустрічі в Нью-Йорку, Емі зателефонувала йому, а через те, що вона зателефонувала саме йому й нікму іншому, Фергюсон зрозумів, що конкуренти на горизонті не маячать, що боятися йому нема кого, і що у неї нікого немає так само, як нікого немає у нього. Він зрозумів це тому, що саме йому вона вирішила зателефонувати, коли почула новину про вибух, влаштований у негритянській церкві в Бірмінгемі, штат Алабама, від якого загинуло четверо маленьких дівчаток; то був іще один американський жах, іще одне вбивство в расовій війні, яка точилася на півдні, неначе за марш на Вашингтон, який відбувся двома місяцями раніше, треба було відомстити вибухівкою та вбивством, і Емі плакала в слухавку, розповідаючи Фергюсону новину, а потім, потроху взявши себе в руки, заговорила про те, що слід було зробити: політикам треба не лише прийняти закони, треба, щоби люди, ціла армія людей, вирушили в ті краї й розпочали боротьбу з мракобісами, і вона першою вирушить туди, щойно закінчить школу. Вона поїде автостопом до Алабами й працюватиме заради благої справи, проллє за неї свою кров, зробить боротьбу за права чорношкірих основною метою свого життя. Це – наша країна, заявила Емі, і ми не можемо дозволити якимсь вилупкам вкрасти її у нас.