Коли Фергюсон зайшов до директорського кабінету, містер Джеймсон сидів за своїм робочим столом з примірником «Хрестоносця» в руках. Він керував школою протягом останніх п’яти років і з кожним роком наче ставав трохи нижчим на зріст, округлішим, а волосся на його голові дедалі рідшало. Наскільки пам’ятав Фергюсон, те волосся спершу було каштановим, а тепер ті пасма, що від нього лишилися, посивіли. Директор не запросив Фергюсона сісти, тож він так і лишився стояти.
– Ти розумієш, що потрапив у серйозну халепу? – спитав містер Джеймсон.
– Халепу? – перепитав Фергюсон. – Яку халепу, коли мене щойно покарали?
– Тебе з Тіммерманом покарали за бійку. А я маю на увазі ось це.
Містер Джеймсон кинув на стіл примірник «Хрестоносця».
– Скажи мені, Фергюсоне, – продовжив директор, – це ти написав статті до цього числа?
– Так, сер. Кожне слово в кожній статті.
– І тобі ніхто не допомагав?
– Ніхто.
– А твої батько й матір – вони читали цю газету іще до того, як вона була надрукована?
– Матір читала. Вони допомагає мені з друком, тому й переглядає написане іще до того, як це зроблять інші. Мій батько прочитав газету тільки вчора.
– І що вони тобі сказали з цього приводу?
– Нічого особливого. Ну, типу «гарна робота, Арчі. Так тримати!»
– Отже, ти хочеш сказати, що передовиця на першій сторінці – це винятково твоя ідея?
– «Фракас у Каракасі»? Моя.
– Скажи мені правду, Фергюсоне. Хто отруює твій мозок комуністичною пропагандою?
– Що?
– Скажи, бо мені доведеться відсторонити тебе від занять за поширення цієї брехні.
– Я не брехав.
– Ти щойно пішов до шостого класу. Це означає, що тобі одинадцять років, так?
– Одинадцять з половиною.
– І ти гадаєш, я повірю, що хлопець твого віку здатен висувати такі політичні аргументи, як в оцій статті? Ти іще замолодий, щоби бути зрадником, Фергюсоне. Такого просто не може бути. Напевне, хтось згодовує тобі оце огидне сміття, і я підозрюю, що це – твій батько або матір.
– Вони не зрадники, містере Джеймсон. Вони люблять свою країну.
– В такому разі це мав бути хтось інший. Хто?
– Ніхто.
– Коли ти минулого навчального року започаткував свою газету, я підтримав її, еге ж? Я навіть погодився дати тобі інтерв’ю для одної зі статей. Мені сподобалася твоя ідея, бо саме цим, на мою думку, і має займатися такий здібний хлопець, як ти. Жодних суперечливих тем, жодної політики, але тут починаються канікули, і ти повертаєшся після них до школи червоним комуністом. І що мені тепер з тобою робити?
– Якщо проблема в «Хрестоносці», містере Джеймсон, то можете не турбуватися. Останнє число налічувало п’ятдесят примірників, і половину з них завіяло вітром після того, як почалася бійка. Я сумнівався, продовжувати випуск газети чи ні, але після сьогоднішньої бійки я прийняв остаточне рішення. «Хрестоносця на бруківці» більше не існує.
– Обіцяєш, Фергюсоне?
– Їй-богу.
– Дотримуйся своєї обіцянки, а я спробую забути, що ти заслуговуєш на відсторонення від занять.
– Ні, не забувайте. Я хочу, щоби ви мене відсторонили. Тепер всі хлопці в класі будуть проти мене, і тому школа – це останнє місце, куди мені хотілося б ходити. Відстороніть мене на тривалий термін, містере Джеймсон.
– Не треба так жартувати, Фергюсоне.
– А я й не жартую. Я у класі мов біла ворона, тому чим довше мене тут не буде, тим краще буде для ме5не.
У батька тепер був інший напрямок роботи. «Домашній Світ» припинив існування, але тепер на межі Вест-Оранджу з Саут-Оранджем постала велика крита бульбашка під назвою «Тенісний Центр Саут-Маунтін». Вона містила шість критих кортів, де ентузіасти тенісу з найближчих районів могли задовольняти свою пристрасть до цього виду спорту круглий рік – і в дощ, і в сніг, вдень і вночі, зимовими й літніми ранками іще до світанку; півдюжини кортів з жорстким покриттям, двома роздягалками з душем, туалетом та раковинами і спеціалізованою крамницею, де продавалися ракетки, м’ячики, кросівки та біла тенісна форма для чоловіків та жінок. Суд вирішив, що пожежа 1953 року була нещасним випадком, і страхова фірма виплатила повну суму страховки, але замість відбудувати магазин чи відкрити інший в новому місці батько Фергюсона щедро виплатив своїм братам-співвласникам їхню частку грошима (по шістдесят тисяч доларів кожному), а решту сто тисяч використав для реалізації свого тенісного проекту. Лью та Міллі подалися до південної Флориди, де Лью став організатором собачих перегонів та матчів в хай-алай, тоді як Арнольд відкрив у Моррістауні магазин, що спеціалізувався на дитячих товарах до дня народження, забивши його полиці повітряними кульками, серпантином з гофрованого паперу, свічечками, свищиками та фуркалами, кумедними кепочками й наліпками, але Нью-Джерсі був іще неготовим до такої новаторської концепції, і коли через два з половиною роки магазин збанкрутував, Арнольд звернувся до Стенлі по допомогу, і той влаштував його на роботу до своєї спеціалізованої крамниці в Тенісному центрі. Що ж стосується Фергюсонового батька, то кожного дня з тих двох з половиною років, які знадобилися Арнольду, щоби загнати свій магазин в могилу, він займався пошуками капіталу, аби підкріпити гроші, які він вклав у власний проект; знайшов і купив ділянку землі, консультувався з архітекторами та підрядчиками, а насамкінець спорудив Тенісний центр, який відкрився в березні 1956 року, через тиждень після дев’ятого дня народження свого сина.