— Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?
— Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.
— А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?
Він засміявся.
— Це протизаконно!
— Авжеж, авжеж…
— Це добра робота. В понеділок палити книжки Міллей, в середу — Уїтмена, в п’ятницю — Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.
Вони пройшли ще трохи; Клариса запитала:
— А чи правда, що колись гасили пожежі замість розпалювати їх?
— Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.
— Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.
Він засміявся.
Дівчина швидко поглянула на нього.
— Чого ви смієтесь?
— Не знаю. — Він знову засміявся, та зненацька замовк. — А що?
— Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповідала одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?
— Ви таки справді трохи дивна, — промовив Монтег, глянувши на неї. — Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!
— Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.
— Ну, а це вам ні про що не говорить? — він поплескав по цифрі “451” на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.
— Говорить, — прошепотіла вона й пришвидшила ходу. — Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?
— Переходите на іншу тему?
— Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості, — сказала дівчина. — Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями — будинки, брунатні — корови. Одного разу мій дядько спробував їхати по шосе повільно — сорок миль на годину. То його на два дні посадили до в’язниці. Смішно, чи не так? І водночас сумно.
— Ви надто багато думаєте, — мовив Гай зніяковіло.
— Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких божевільних думок. Ви бачили за містом рекламні щити довжиною в двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були тільки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг прочитати.
— Ні, я цього не знав! — Монтег коротко засміявся.
— А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте. Вранці на траві лежить роса.
Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і раптом розсердився.
— А коли подивитися туди, — вона кивнула на небо, — то можна побачити маленьку людину на місяці.
Але він не знати вже коли дивився на небо.
Далі вони йшли мовчки; вона замріялась, а він, відчуваючи досаду й ніяковість, докірливо поглядав на неї.
Вони підійшли до її будинку — всі вікна в ньому світилися.
— Що тут таке? — Монтегові не часто доводилося бачити стільки світла в житловому приміщенні.
— Нічого, просто мама, тато й дядько сидять гуртом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш, так само, як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядька арештували ще раз — ішов пішки. Так, ми вельми дивні люди.
— Але про що ви розмовляєте?
Дівчина лише засміялась.
— На добраніч! — вона повернула до свого дому.
Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в обличчя.
— Ви щасливий? — запитала,
— Що?! — вигукнув він.
Але дівчини вже не було поряд — вона бігла в місячному світлі. Тихо причинилися вхідні двері її дому.
— Щасливий? От дурниці!
Монтег перестав сміятися. Він засунув руку в спеціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відповідь на його доторк відчинились.
— Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я нещасний? — запитував він у порожніх кімнат.
Його погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої. І він нараз пригадав, що там сховане. Зар воно ніби дивилось на нього звідти. Вій швидко відвів очі.
Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку зі старим, і вони розмовляли…
Монтег похитав головою і глянув на порожню стіну. Відразу ж на ній проступило обличчя дівчини, яким воно відбилося в пам’яті: прекрасне, навіть більше — приголомшливе. Це тонке обличчя нагадувало циферблат невеличкого годинника, ледь видимий у темній кімнаті, коли, прокинувшись серед ночі, хочеш узнати, котра година, і стрілки показують годину, хвилину й секунду, і цей світлий диск каже тобі, що ніч минас, дарма що стає темніше, і незабаром зійде сонце.
— У чому річ? — спитав Монтег у свого другого, підсвідомого “я”, цього дивака, який часом верзе щось, не підкоряючись ні волі, ні звичці, ні розуму.
Він знову подивився на стіну. Як вона схожа на дзеркало! Неймовірно — чи ж багатьох ти знаєш, хто б міг так відбивати твоє власне світло? Люди більш подібні до… — він якусь хвилю підшукував порівняння і знайшов його у своїй роботі, -…до смолоскипів, що палають, доки їх загасять. Хіба часто побачиш на обличчях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх найглибших, потаємних, трепетних думок?
Яку могутню силу розпізнання мала ця дівчина! Ніби нетерпляча глядачка лялькової вистави, вона передчувала найменше тремтіння його вій, кожен порух руки чи пальця. Скільки вони йшли разом? Три хвилини? П’ять? І водночас ніби дуже довго. Яким величезним видавався її відбиток на стіні, яку тінь відкидала її тендітна постать! Він відчував: коли в нього засвербить око, вона кліпне, а ледь напружаться в нього м’язи обличчя, вона позіхне раніше за нього.
І тепер він думав: “А й справді, вона навмисне чекала мене там, на вулиці, о такій пізній порі…”
Монтег прочинив двері спальні й наче опинивсь у мармуровому холодному склепі. Непроглядна темрява, нема й натяку на залитий срібним сяйвом зовнішній світ; вікна щільпо завішені, а сама кімната схожа на могилу, куди не проникає жоден звук великого міста. Проте кімната не була порожня.
Він прислухався.
Ледь чутне переривисте комарине гудіння, дзижчання електронної оси, що сховалась у своєму теплому й затишному гніздечку. Музика лунала досить виразно, можна було навіть розчути мелодію.
Він відчув як усмішка ковзнула з його вуст, розтала, спливла й відпала, наче лій, наче віск химерної свічки, яка горіла надто довго і, впавши, згасла.
Пітьма. Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Він сказав це сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя, мов машкару, а дівчина зірвала її і втекла через лужок, і вже не можна постукати до її дверей, аби вона повернула йому цю машкару.
Не вмикаючи світла, він уявив собі кімнату: дружина на ліжку, не вкрита ковдрою й холодна, наче надгробний пам’ятник; її нерухомі очі втупилися в стелю, ніби прив’язані до неї невидимими сталевими нитками. А у вухах — манюсінькі “Черепашки”, радіоприймачі-втулки розміром з наперсток, і океан електронних звуків — музика й голоси, музика й голоси-шиплескуються на береги її безсонного мозку. А кімната була таки порожня. Щоночі сюди вривалися хвилі звуків, припливи й відпливи гойдали Мілред, несли її, з широко розплющеними очима, назустріч ранку. Протягом останніх двох років не було жодної ночі, щоб його дружина не плавала в цьому океані, не занурювалась у нього радо ще й ще.
У кімнаті було холодно, однак Монтег відчув, що задихається. Але він не розсунув штор, не відчинив балконних дверей, бо не хотів, аби місяць зазирав сюди. І з почуттям людини, яка ось-ось помре від задухи, від помацки дістався до своєї розстеленої, самітної, холодної постелі.