— Ви мені це кажете! — закричав Антоніо. — Люди з усіх усюд приїжджали подивитися на цього папугу, побалакати з Кордовою, послухати, як пін — о боже! — промовляв голосом Татуся. Бодай би ті крадії провалились у пекло, бодай би вони там згоріли, еге ж, згоріли!
— Вони таки й згорять, — сказав я. — Кого лп підозрюєте?
— Всіх. І нікого.
— Злодій, — мовив я й заплющив на мить очі, смакуючи коктейлем, — безперечно, людина освічена, читає книжки, — це ясно, чи не так? Хтось такий був тут за останні кілька днів?
— Освічений, неосвічений! Протягом останніх десяти років, сеньйоре, останніх двадцяти років весь час приїздили люди, весь час пцта-ли Татуся. Поки він був тут, вони знайомилися з ним. Коли татуся не стало, вони почали знайомитися з Кордовою. Отак весь час — чужинці, чужинці…
— Але згадай-но, Антоніо, — сказав я, торкаючись до його тремтливого ліктя. — Може, тут останніми днями тинявся хтось, не тільки освічений, не тільки шанувальник книжок, а… як би це сказати… чудний. Такий дивний, muy exce?ntrico,[28] що тобі запам’ятався більше за інших. Такий, що…
— Madre de Dios![29] — вигукнув, скочивши на рівні, Антоніо. Його погляд занурився в глибини пам’яті. Він схопився за голову так, ніби в ній щось вибухнуло. — Дякую, сеньйоре. Si, si![30] От тварюка! Був, був такий, клянуся Христом! Дуже маленький. А балакав таким тонюсіньким голоском — і-і-і! — ну чисто тобі muchacha[31] в шкільній виставі, еге! Наче відьма проковтнула канарку, а та співає в неї в череві! На ньому був синій вельветовий костюм і широка жовта краватка.
— Так, так! — тепер і я схопився з місця й майже закричав: — Кажіть далі!
— Обличчя в нього, сеньйоре, маленьке й дуже кругле, волосся солом’яне, підстрижене на чолі, ось так — вж-ж-жик! І маленький ротик, рожевий, як… льодяник, еге! Він… він схожий на uno muneco,[32] таку можна виграти на карнавалі…
— А, пірникова лялька!
— Si. В Коні-Айленд, еге, коли я ще був малий, пірпикові ляльки! А на зріст він ось такий — бачите? Мені до ліктя. Не карлик, ні, але… Скільки років? Кров Христова, хто знає? Обличчя гладеньке, жодної зморшки, але… тридцять, сорок, п’ятдесят. А взутий він був у…
— У зелені туфельки! — закричав я.
— Que?[33]
— У черевики!
— Si! — він здивовано блимнув. — Але звідки ви знаєте?
Я вибухнув:
— Шеллі Каплун!
— Саме так! А з ним ще були друзі, сеньйоре, вони весь час сміялися… ні, хихикали. Мов черниці, що надвечір грають біля церкви в баскетбол. О, сеньйоре, то ви думаєте, що це вони, що це він…
— Не думаю, Антоніо, я певен. Шеллі Каплун. Коли хто з письменників і ненавидів Татуся, то це Шеллі Каплун. І він, безперечно, міг поцупити Кордову. Хіба колись не було розмов, що ця птиця запам’ятала останній, найкращий і ще не записаний на папір Татусів роман?
— Балакали, сеньйоре. Але я не пишу книжок, я тримаю бар. Я даю пташині сухе печиво. Я…
— Антоніо, принеси мені, будь ласка, телефон.
— Ви знаєте, де папуга, сеньйоре?
— Щось мені каже, і каже голосно, — так.
Я набрав номер “Гавана лібре”, найбільшого в місті готелю.
— Шеллі Каплуна, будь ласка.
У трубці загуло, потім клацнуло.
За півмільйона миль од мене якийсь марсіанський хлопчик-недомірок узяв трубку і заспівав флейтою, а потім задзвенів дзвіночком:
— Шеллі слухає.
— Щоб я пропав, коли це не він! — вигукнув я.
І, схопившись із місця, вибіг із бару “Куба лібре”.
Я мчав на таксі назад, у Гавану, й думав про Шеллі — про того Шеллі, якого знав досі. Навколо нього — тьма друзів; усе своє він возить із собою в валізах; ополоником зачерпує собі з чужих тарілок суп; вихоплює з вашої кишені гаманець і позичає у вас гроші; щойно уминав зелений салат, аж за вухами лящало, — і ось його вже нема, тільки листочки салату у вас на килимі. Чарівний малюк Шеллі!
Через десять хвилин таксі, яке, здавалося, не мало гальм, викинуло мене на ходу і, крутнувшись, помчало на другий кінець міста, мабуть, шукати аварію.
Я влетів у вестибюль, на мить зупинився спитати, кинувся нагору і, нарешті, зупинився перед дверима Шеллі. Вони судомно здригалися, мов хворе серце. Я приклав вухо до дверей. Так нестямно кричати й верещати могла тільки зграя птахів, у яких буря вискубувала пір’я. Я доторкнувся до дверей. Вони двигтіли, ніби величезна пральна машина, що проковтнула й тепер жує несамовиту рок-групу й цілу купу дуже брудної білизни. Мені здалося, що мої шкарпетки й труси почали повзати по моїх ногах.
Я постукав. У відповідь — ні звуку. Штовхнув двері. Вони плавно прочинилися. Я переступив через поріг і иобачив таке жахливе видовище, що його не намалював би навіть Босх.[34]
У кімнаті, що нагадувала свинячий хлів, валялися де попало ляльки завбільшки з людину; ошалілі очі в них напівзаплющені; в обпечених, безсилих пальцях диміли сигарети чи виблискували порожні склянки з-під віскі, а радіоприймач, стрясаючи повітря, шмагав їх батогами музики, яку, певне, передавали з божевільні десь у Штатах. Кімната нагадувала місце катастрофи. Наче щойно тут промчав великий брудний паровоз і розметав навсібіч свої жертви; тепер вони лежали в різних позах по всіх кутках і стогнали, ніби їм потрібна невідкладна медична допомога.
Посередині цього пекла, випростаний і пристойний, сидів чепурун у вельветовій куртці, краватці-метелику кольору хурми і в зелених черевиках. Звісно, це був Шеллі Каплун. Зовсім не здивувавшись, він поважно простяг мені склянку й закричав:
— Я так і знав, що це ти дзвониш! У мене винятковий телепатичний талант! Ласкаво прошу, Раймундо!
Він завжди називав мене Раймундо. Рей — для нього надто буденно. Ім’я “Раймундо” ніби перетворювало мене в латифундиста, що має тваринницьку ферму, повну племінних бичків. Я не заперечував, хай буде Раймундо.
— Сідай, Раймундо! Та ні… якось інакше, цікавіше…
— Пробач, — сказав я, намагаючись бути схожим на Дешіела Хеммета, — випнув підборіддя й зробив сталеві очі. — Нема часу.
Я перетнув кімнату, остерігаючись, щоб не наступити на котрогось із його друзів — Гноячка, М’якуша, Хвилюнчика, Добрячка і одного актора, — пам’ятаю, колись його спитали, як він зіграє роль у фільмі, а він сказав: “Зіграю як олениця”.
Я вимкнув радіоприймач. Люди в кімнаті заворушились. Я висмикнув вилку радіоприймача зі стіни. Дехто сів. Я відчинив вікно й жбурнув радіоприймач на вулицю. Всі заверещали, наче я кинув у ліфтову шахту їхніх рідних матерів.
Звук, що долинув знизу, з асфальтового тротуару, зробив мені неабияку приємність. З щасливою усмішкою я відвернувся од вікна. Дехто вже підвівся й погрозливо сунув на мене. Я дістав з кишені десятидоларову банкноту, простяг її, не дивлячись, комусь і сказав:
— На, купи новий.
Той, важко переставляючи ноги, вибіг із кімнати. Двері грюкнули. Я почув, як він подався сходами, ніби квапився зробити вранішній укол у руку.
— Гаразд, Шеллі, — мовив я. — Де він?
— Хто де, любий? — запитав той, невинно витріщивши очі.
— Сам знаєш, — і я втупився в його крихітну ручку, яка тримала склянку з коктейлем.
З тим самим, з Татусевим, — суміш папайї, лайму, лимона й рому (подають лише в “Куба лібре”!). Наче для того, щоб знищити речовий доказ, Шеллі проковтнув коктейль.
Я підійшов до стіни, де було троє дверей, і простяг руку до одних.
— Це стінна шафа, любий.
Я простяг руку до других дверей.
— Не входь. Тобі навряд чи сподобається те, що ти побачиш.
Я не ввійшов.
Я простяг руку до третіх дверей.
— Ну, хай уже буде по-твоєму, любий, заходь, — зухвало мовив Шеллі.
Я відчинив двері.
За дверима була маленька комірчина, у ній — вузеньке ліжко, біля вікна — стіл.
На столі стояла клітка, клітка була накрита хусткою. З-під хустки чувся шерех пір’я і скрип дзьоба по дротинах.
Підійшов Шеллі; не зводячи очей з клітки, став коло мене; його пальчики стискали склянку вже з новим коктейлем.
34
Босх Хієронімус (прибл. 1460–1516) —