— Нічого такого, — відповів Генрі. — Я дивився.
Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.
— Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм… — Вона примружилася. — Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра. — Вона нервово засміялася.
Дзижчання поголоснішало.
— Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.
Вибух!
Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір’ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.
Пані Морріс відчайдушно закричала.
— Там, нагорі! — безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.
Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.
— На горищі! — кричала вона. — Це там! Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути… о боже!
Надворі — ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.
— Це не на горищі! — крикнув Генрі. — Це на подвір’ї!
— Ні, ні! — Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. — Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!
Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його й кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.
— Ось, ось, — схлипувала вона, прихилившись до дверей. — Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти! Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.
— Ти що, з глузду з’їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!
— Хай я з’їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут!
— Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!
— Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас…
Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал р.ідеофону. “Може, це Гелен мене викликає? — подумала пані Морріс. — Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?”
У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.
— Хто насмілився вдертися в мій дім? — гнівно закричав Генрі. — Хто там тупотить?
Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят пар ніг. П’ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.
— Сюди! — кричить унизу Мишка.
— Хто там? — загорлав Генрі. — Хто там унизу?
— Тс-с-с! Ой ні, ні, ні! — майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього. — Мовчи, мовчи. Може, вони підуть геть.
— Мамцю! — кличе Мишка. — Татку! Тиша.
— Де ви?
Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Вгору по сходах. Це Мишка їх веде.
— Мамусю! — Непевне мовчання. — Татку! — Чекання, тиша.
Гудіння. Хода на сходах, що ведуть на гори-ш,е. Попереду — легка хода Мишки.
На горищі батько й мати мовчки пригорнулися одне до одного. Їх проймає дрож. Електричне дзижчання; крізь шпарину під дверима зненацька блиснуло дивне холодне світло; ріл-кий незнайомий запах; якийсь чужий, нетерплячий голос Мишки — все це, нарешті, пройняло і Генрі Морріса. Він стояв поряд із дружиною в похмурій тиші, і його трусило.
— Мамцю! Татку!
Хода. Неголосне дзижчання. Плавиться замок на горищних дверях. Двері — навстіж.
Мишка заглядає всередину, за нею бовваніють високі сині тіні.
— Цур-цура, я знайшла! — каже Мишка.
ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ Й ПРО ЗЕМЛЮ
Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, яких ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.
— От і все, — промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. — Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка.
2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць — та кому ж це до снаги! Багато хто брався — і жоден сучасний автор не зміг.
“Космос надто безмежний, — думав він, — міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Однак інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя”.
Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався піхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку…
О дев’ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.
— Приїздіть негайно! — кричав він.
Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять. Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті — скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся.
— Дивіться, — нарешті проказав він, — ось книжка, її написав велет, який народився в Ешвілі, штат Північна Кароліна, тисяча дев’ятсотого року. Він давно вже обернувся на порох, а колись видав чотири величезних романи. Він був наче ураган. Він здиблював гори і всотував у себе вітри. П’ятнадцятого вересня тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтиморі, в лікарні Джона Гопкінса, від стародавньої страшної хвороби — пневмонії, а після нього залишилася валіза, напхом напхана паперами, списаними олівцем.
Присутні подивилися на книжку.
“Озирнися на дім, ангеле”.
Старий Філд поклав на стіл ще три книжки. “Про час і про річку”, “Павутиння й бескид”, “Тобі вже не повернутися додому”.
— Хх написав Томас Вулф, — сказав він. — Триста років лежить він у землі Північної Кароліни.
— Та невже ви запросили нас лише для того, щоб показати книжки якогось мерця? — здивувалися друзі.
— Ні! Я скликав вас, бо зрозумів: нам потрібний саме Том Вулф! Це людина, створена для того, щоб писати про велике, про Час і Простір, про галактики й космічну війну, про метеори й планети. Він любив і змальовував усе величне й грізне. Тільки народився зарано. Йому потрібний був матеріал справді грандіозний, а на Землі він нічого подібного не знайшов. Йому б народитися не сто тисяч днів назад, а сьогодні.
— А ви, либонь, трохи запізнилися, — зауважив професор Боултон.
— Е ні! — відрубав старий. — Я не дозволю дійсності обкрасти мене. Ви, професоре, досліджуєте подорожування в часі. Сподіваюся, вже цього місяця ви доробите свою машину. Ось вам чек, суму напишіть самі. Коли ще будуть потрібні гроші, скажіть. Адже ви подорожували вже в минуле, чи не так?
— Так, на кілька років, але ж не на століття…
— А ми доможемося століть! І ви всі, — він окинув присутніх шаленим, палаючим поглядом, — допомагатимете Боултонові. Мені потрібен Томас Вулф.
Усі вклякли з подиву.
— Еге ж, — підтвердив старий. — Отаке я надумав. Ви приставите мені Вулфа. Ми разом здійснимо велике завдання, політ з Землі до Марса буде змальований так, як це може лише Томас Вулф!
Усі пішли, Філд залишився на самоті з книжками, він гортав ветхі сторінки і, хитаючи головою, бурмотів сам до себе:
— Авжеж, авжеж! Том — от хто нам потрібен. Саме він підходящий хлопець для цього діла.