— Ні, ви так не думаєте.
Він зітхнув, а тоді промовив:
— Еге ж, не думаю.
— Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, дивлюся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам свою колекцію.
— Гаразд.
— Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу їм: іноді просто сиджу й думаю. Ллє не кажу, про що. А іноді, кажу, люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?
— Ні, я…
— Ви пробачили мені, так?
— Так. — Він замислився. — Так, пробачив. Сам не знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?
— Так, через місяць виповниться.
— Дивно. Як дивно. Моїй дружині тридцять, але ви з вигляду часом набагато старша. Не можу позбутися цього відчуття.
— Ви теж якийсь дивний, пане Монтег. Іноді я навіть забуваю, що ви пожежник. Скажіть, можна вас знову розсердити?
— Та що вже там, давайте!
— Як це почалось? Як ви потрапили туди? Як вибрали цю роботу і саме її? Ви не схожий на інших пожежників. Я бачила декотрих, знаю. Коли я базікаю, ви дивитесь на мене. Коли я вчора сказала щось про місяць, ви глянули на нього. Ті, інші, ніколи б так не зробили. Інші просто пішли б, не слухаючи мене. Л то й пристрахали б. Люди тепер не мають часу одне для одного. Мало хто так добре ставиться до мене, як ви. Тому мені й дивно, що ви пожежник — це якось не личить вам.
Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга — холодна, одна— ніжна, друга — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна, й ці половини намагалися знищити одна одну.
— Вам, либонь, уже час іти, — мовив він.
Дівчина побігла, а Монтег, залишившись під дощем, довго не рушав з місця. Тоді повільно пішов і раптом, відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив рот…
Механічний пес ніби спав і водночас не спав; ніби він був живий і водночас мертвий у своїй буді, що стиха гуділа, ледь помітно здригалась і м’яко світилась в темному закутку. Місячне світло з пічного неба проникало крізь велике вікно і, падаючи на тремтливого механічного звіра, вигравало на його латунних, мідних і сталевих частинах. Світло відбивалося в шматочках рубінового скла, мерехтіло на тонких, мов капіляри, чутливих нейлонових волосинах у ніздрях чудовиська, що ледь помітно тремтіло на своїх восьми павучих, підбитих гумою лапах.
Монтег сковзнув по мідній жердині вниз і вийшов подивитися на місто — вже випогодилося, хмари розсіялись. Він запалив сигарету і, повернувшись, нахилився й зазирнув до буди. Механічний пес нагадував велетенську бджолу, що повернулась до свого вулика з поля, де нектар квітів насичений отрутою, яка викликає безум і кошмари. Тіло пса всотало цей густий, пряний трунок, і тепер звір спав, намагаючись сном подолати згубну отруту.
— Привіт, — прошепотів Монтег, як завжди зачудовано дивлячись на мертву і водночас живу тварину.
По ночах, коли ставало нудно (а таке бувало щоночі), пожежники ковзали вниз по мідних жердинах, настроювали цокаючий механізм нюхової системи пса на певний запах і впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят, яких однаково треба було втопити, а потім билися об заклад, кого пес ухопить першим. Через кілька секунд гра закінчувалася-пацюк, кошеня чи курча, не встигши подолати й половини відстані, потрапляли до м’яких лап звіра, а чотиридюймова порожниста сталева голка, висунувшись, наче жало, з його морди, впорскувала жертві чималу порцію морфію чи прокаїну. Жертву кидали в сміттєспалювальну піч, і забава починалася знову.
Під час цих забав Монтег звичайно залишався, нагорі. Колись, два роки тому, він побився об заклад з одним із пайдосвідченіших гравців — і програв тижневу платню. Він і досі пам’ятає несамовитий гнів Мілред: її лице взялося червоними плямами, а на чолі набрякли жили. Тепер по ночах вій лежав на ліжку обличчям до стіни, прислухаючись до вибухів реготу внизу, до дрібного — наче хтось швидко бив по клавіші роялю — цокоту пацючих кігтів по підлозі, до попискування мишей, до похмурої, зрадливої тиші, коли пес безшумно, мов метелик на світло, вистрибував з буди, жалив голкою й повертався назад, щоб тут-таки померти, наче вимкнули струм.
Монтег доторкнувся до морди пса.
Пес загарчав.
Монтег відсахнувся.
Пес трохи підвівся і глянув на нього — раптом ожили його очі, в них засвітилися зелено-сині неонові вогники. Знову почулося гарчання — дивний звук, що дратував вухо, суміш електричного дзижчання, шипіння масла на пательні, металевого скреготу, ніби почали рухатися коліщата механізму, скрипучого від іржі та старечої підозрілості.
— Тихше, тихше, чоловіче, — вичавив з себе Монтег; серце його шалено калатало в грудях.
Він побачив, як з морди пса вистромилася на дюйм голка, щезла, знову вистромилася, знову щезла. Гарчання, ніби закипаючи, стало голосніше, пес утупився в Монтега.
Він позадкував. Пес ступнув з буди. Монтег ухопився за жердину. Відповівши на доторк, жердина ковзнула вгору, безшумно пронісши людину крізь отвір у стелі. Монтег вийшов на тьмяно освітлений майданчик горішнього поверху. Його лихоманило, обличчя було бліде, аж зелене. Пес опустився внизу на свої вісім неправдоподібних павучих лап і знову загудів; його багатогранні очі згасли.
Монтег стояв коло люка, намагаючись опанувати себе. Позад нього, в кутку, за столом, освітленим лампою під зеленим абажуром, четверо чоловіків грали в карти. Воші поглянули на Монтега, але ніхто нічого не сказав. Лише один, у капелюсі брандмейстера з зображенням фенікса, нарешті крикнув через усю кімнату, тримаючії карти в худорлявій руці:
— Що скоїлося, Монтег?
— Він мене не любить.
— Хто, пес? — Брандмейстер вивчав свої карти. — Облиште. Він не може любити чи не любити. Він просто “функціонує”. Це ніби в задачі з балістики. Для нього розраховано траєкторію, він іде по ній. Сам знаходить мішень, сам повертається назад і вимикається. Мідний дріт, акумулятори, електрика — і все.
Монтег судомно ковтнув.
— Його можна настроїти на будь-яку сполуку — стільки-то амінокислот, стільки-то фосфору, стільки-то жирів і лугу. Чи не так?
— Це всім відомо.
— Хімічний склад і процентне співвідношення кожного з нас зареєстровані в загальній картотеці там, унизу. Хіба не міг хто-небудь настроїти “пам’ять” пса, нехай частково, на якусь сполуку, приміром на амінокислоти? Цього досить, аби зробити те, що він зробив. Він реагував на мене.
— Дурниці, — кинув брандмейстер.
— Він роздратований, але не розлючений. Хтось настроїв його пам’ять проти мене, саме настільки, щоб він гарчав, коли я доторкаюся до нього.
— Та хто б це міг бути? — здивувався брандмейстер. — Хіба в вас тут є вороги, Гаю?
— Нібито нема.
— Завтра механіки перевірять пса.
— Він не вперше гарчить на мене, — сказав Монтег. — Минулого місяця — двічі.
— Все буде гаразд, не хвилюйтеся.
Але Монтег не рушав з місця — він думав про вентиляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що там заховане. А що, коли хто-небудь із пожежників довідався про це й “розповів” механічному псові?..
Брандмейстер, підійшовши до люка, запитливо глянув на Монтега.
— Я намагаюсь уявити, — сказав Монтег, — про що пес думає ночами? Чи справді він оживає, коли кидається на когось? Від цього мені стає моторошно.
— Він думає лише про те, що ми від нього вимагаємо.
— Шкода, — тихо проказав Монтег, — бо ми в нього вкладаємо тільки одне — переслідувати, хапати, вбивати. Сором нам, що ми не вміємо навчити його нічого іншого!
Брандмейстер Бітті зневажливо пирхнув.
— Дурниці! Механічний пес — взірець людського вміння, чудова рушниця, яка сама знаходить ціль і влучає не хиблячи.
— Саме тому я й не хотів би бути наступною жертвою, — сказав Монтег.
— У чому річ? У вас нечисте сумління? Монтег швидко кинув на Бітті оком.
Той стояв, пильно дивлячись на нього; далі губи брандмейстера здригнулися в усмішці і він зайшовся тихим, майже безгучним сміхом.