Сини, не відстаючи, йшли слідом, і Керрі йшла поруч — він це відчував, — і йому хотілося глянути їй в обличчя, подивитись, як вона сприймає його слова, але він стримався.
— Колись, — я тоді ще був хлопчиком, — у нас поламалася сівалка, а грошей полагодити її не було, — ми з батьком вийшли в поле й розсівали насіння руками; то це те саме. Сіяти все одно треба, бо інакше врожаю не збереш. Боже, Керрі, ти лише пригадай, що писалося в недільних додатках до газет: ЧЕРЕЗ МІЛЬЙОН РОКІВ ЗЕМЛЯ ОБЕРНЕТЬСЯ НА КРИГУ! І я, хлопчисько, ревма ревів, читаючи оті статті. Мати питає — чого це ти? А я відповідаю — плачу, бо мені шкода отих бідолах, котрі тоді житимуть. А мати каже — та не турбуйся ти ними. Але, Керрі, в тому-то й річ — ми таки турбуємося ними. А то б не забились аж сюди. Дуже важливо, щоб Людина з великої літери жила й жила. Для мене Людина з великої літери — це головне. Ясно, я не безсторонній, бо ж сам із цього роду-племені. Але коли й можна досягти безсмертя, про яке так полюбляють розводитися люди, то лише так — іти далі, засівати Всесвіт. Тоді якщо десь і недорід, ми однаково будемо з урожаєм. Хай на Землі хоч голод, хоч іржа. А на Плутоні чи деінде, у хтозна-якій місцині, котру заселять люди через тисячу років, пшениці вродять. Я просто зсунувся на цьому, Керрі, просто схибнувся. Коли я до цього додумався, то так розхвилювався, що мені хотілося схопити тебе, наших хлопчиків, кожного стрічного і всім про це розповісти. Але потім подумав — це, хай йому чорт, зовсім ні до чого. Бо, подумав я, настане такий день чи ніч, і ви самі почуєте, як у вас усередині теж цокають ці годиннички, і ви все зрозумієте, і не треба буде нічого пояснювати. Звісно, Керрі, це надто високі слова і надто великі думки для такої маленької людини, як ото я, що й на зріст невелика, але, присягаюся, все це правда.
Вони йшли пустельними вулицями міста і прислухались до відлуння своїх кроків.
— Ну, а сьогоднішній ранок? — запитала Керрі.
— Зараз і про це скажу, — відповів він. — Якась частка мене теж поривається додому. Але решта каже: якщо ми підемо, всьому кінець. Отож я подумав — чого нам бракує найбільше? Того, до чого ми звикли. Речей’наших хлопчиків, твоїх, моїх. І я тут подумав: коли без старого не можна почати нове, то, господи боже мій, я скористаюся тим старим. Пам’ятаю, в підручниках з історії є таке: тисячу років тому люди, коли кочували з місця на місце, носили з собою вогонь — видовбували коров’ячий ріг, клали туди жарини, роздмухували їх цілий день, а ввечері на новому місці розпалювали багаття від тої іскорки, яку зберегли від рання. Вогонь кожен раз новий, але в ньому завжди є щось від старого. Отже, я почав усе обмірковувати і зважувати. Чи варте Старе всіх наших грошей? — спитав я самого себе. — Ні! Тільки те має ціну, чого ми досягли за допомогою Старого. Гаразд тоді, а Нове варте всіх наших грошей? Чи згоден ти вкласти все в те, що буде невідомо коли? — спитав я самого себе. — Так! — сказав я. — Якщо в такий спосіб я зможу перебороти оте, що штовхає нас назад на Землю, то я ладен жбурнути наші гроші в гас і тернути сірником!
Керрі й сини зупинилися. Вони стояли посеред вулиці, дивлячись на нього так, ніби то зовсім не він, а смерч, що зненацька налетів, мало не звалив їх на землю, а тепер ущухає.
— Сьогодні вранці прилетіла вантажна ракета, — тихо мовив він. — Вона привезла дещо й для нас. Ходімо заберемо.
Вони повільно піднялися по трьох сходинках в порт ракетодрому, пройшли по лункій залі до камери схову — її зачинені на ніч двері саме розсувалися.
— Розкажи ще про лосося, — попросив один із хлопчиків.
Сонце вже підбилося високо й припікало, коли вони приїхали з міста в узятому напрокат ваговозі, який був напхом напханий великими й малими ящиками, пакунками й паками — високими, низенькими, довгими, пласкими; все було пронумеровано й чітко надписано: “Марс, Нью Толедо, Уїльяму Прентісу”.
— Уїлле, — повторювала Керрі, — Уїлле…
Ваговоз зупинився біля збірного будиночка, хлопчики посплигували вниз і допомогли матері вийти. Уїлл якусь хвилю посидів за кермом, а тоді повільно виліз, обійшов ваговоз і глянув на багаж у кузові.
Під обід усі ящики, крім одного, були розпаковані, речі лежали на дні висохлого моря, а вся родина стояла біля них.
— Керрі…
Він підвів дружину до старого ґанку, який стояв скраю.
— Послухай-но, Керрі…
Сходинки зарипіли, зашепотіли під ногами.
— Що вони кажуть, скажи мені, що вони кажуть?
Вона стояла на старезних дерев’яних сходинках, занурившись у свої думи, і не могла вимовити й слова.
Він повів рукою:
— Тут — ґанок, там — вітальня, кухня, три спальні. Частину побудуємо заново, частину привеземо. Звісно, поки що в нас тільки й того, що ґанок, сякі-такі меблі для вітальні та ще старе ліжко.
— Всі наші гроші, Уїлле!
Він усміхаючись обернувся до неї.
— Але ж ти не гніваєшся? Подивись-но на мене! Ні, не гніваєшся. Ми все перевеземо сюди, хай через місяць, хай через рік. І вази з гранованого скла, і вірменський килим, який твоя мати подарувала нам у дев’ятсот шістдесят першому році! І хай собі сонце вибухає!
Вони дивилися на інші ящики, на яких стояли номери й написи: гойдалка перед ґанком, крісло-гойдалка з ґанку, китайські підвіски…
На сходи поставили вхідні двері з маленькими різнобарвними шибками, і Керрі подивилась у суничне віконце.
— Що ти бачиш?
Але він знав, що вона бачила, бо й сам дивився крізь кольорове скло. То був Марс, холодне його небо потеплішало, мертві моря запалали, пагорби стали схожі на купи суничного морозива, вітер пересував піски, наче жарини. Суничне віконце, суничне віконце, воно вкрило все довкола лагідним ніжним рум’янцем, виповнило душу й очі сяйвом нескінченного світання. Нахилившись до віконця, дивлячись крізь нього, він почув свій голос:
— За рік тут буде місто. З’явиться тіниста вулиця, в тебе буде ґанок, і друзі будуть. Тоді всі ці речі не так уже будуть потрібні. Але ми почнемо з цього, з дрібниць, до яних ми звикли, а щодалі — то більше, і незабаром Марс зміниться так, аж тобі здаватиметься, ніби ти тут прожила вік.
Він збіг по східцях до останнього, ще не розпакованого ящика, обтягнутого мішковиною. Складеним ножем надрізав мішковину.
— Ану, вгадай, що тут? — спитав він.
— Моя кухонна плита? Пічка?
— Ніколи не вгадаєш! — він лагідно всміхнувся. — Заспівай мені пісеньку, — попросив він.
— Уїлле, ти зовсім з глузду з’їхав.
— Заспівай мені пісеньку, варту всіх отих грошей, що в нас були та й загули, — і дідько їх бери! — мовив він.
— Таж я нічого не знаю, окрім “Дженні, Дженні, моє серденько…”
— От і співай її, — сказав він.
Але вона ніяк не могла почати. Він бачив, як безгучно ворушились її вуста, як вона намагалась заспівати — та дарма.
Він рвонув мішковину, засунув руку всередину, мовчки помацав там і почав наспівувати сам; нарешті знайшов те, що шукав, і в ранковому повітрі пролунав чистий акорд фортепіано.
— Ось так, — сказав він. — Тепер заспіваймо що пісню від початку до кінця. Всі разом! Даю вам тон.
ЗМІСТ
Тривоги і надії Рея Бредбері
Михайло Слабошпицький
451° ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ
Роман
ОПОВІДАННЯ
Були вони смагляві й золотоокі
Гра в котика-мишки
Бетономішалка
Калейдоскоп
Папуга, який знав Татуся
Призначена година
Про блукання вічні й про Землю
Суничне віконце
