— Оце я розумію,— мовила Мілдред.
— Але для Кларіс це не була улюблена тема. Вона любила говорити про інших і про мене. Вона перша, хто по-справжньому сподобався мені за багато років. Лише вона одна з усіх, кого я пам’ятаю, дивилася мені просто в очі, ніби я чогось вартий. — Він підняв з підлоги обидві книжки.— Ці люди давно вмерли, але я знаю: те, що вони написали, так чи інакше стосується Кларіс.
Надворі, під дощем, щось тихо пошкрябало в двері. Монтеґ укляк. Мілдред перехопило подих, і вона прихилилася до стіни.
— Хтось коло дверей... Чому мовчить гучномовець?
— Я вимкнув його...
За дверима почулося слабке пирхання, сопіння електричної пари. Мілдред засміялася.
— Це усього-на-всього собака! Прогнати його?
— Не ворушись! Сиди!
Тиша. Падає холодний дощ. А з-під замкнених дверей просочується запах блакитних електричних розрядів.
— Повернімося до нашого заняття,— спокійно сказав Монтеґ.
Мілдред відкинула книжку ногою.
— Книжки — не люди! Ти читаєш, а я дивлюся навколо — і нікого не бачу!
Він поглянув на стіни вітальні: вони були мертві й сірі, наче води океану, який, однак, збуруниться, щойно ввімкнути електронне сонце.
— А от мої «родичі» — це живі люди. Вони мені щось кажуть, я сміюсь, і вони сміються. А барви!
— Так, звісно.
— Окрім того, якщо брандмейстер Бітті довідається про ці книжки... — вона задумалась. На обличчі відбився спершу подив, потім страх.— Він може прийти сюди, спалити будинок і «родичів». Це жахливо! Подумай, скільки грошей ми сюди вгатили! Навіщо мені читати? Для ного?
— Для чого! Навіщо! — перекривив Монтеґ.— Минулої ночі я бачив змію, мабуть, найогиднішу в світі. Вона була мертва і водночас жива. Вона могла дивитися, але не бачила. Хочеш поглянути на цю зміюку? Вона в лікарні «швидкої допомоги», там записано, яку гидоту вона висмоктала з тебе! Може, підеш туди, почитаєш той запис? Не знаю тільки, під якою рубрикою його шукати: «Гай Монтеґ», чи «Страх», чи «Війна»? А може, підеш подивитися на будинок, що вчора згорів? Розкопаєш у попелі кістки тієї жінки, що сама себе спалила разом з будинком? А Кларіс Маклелен? Де її тепер шукати? В моргу? Ось послухай!
Угорі один по одному, розтинаючи небо, з ревом, гуркотом, свистом, мчали бомбардувальники, наче велетенський невидимий вентилятор обертався у невидимій порожнечі.
— Господи боже мій! — вигукнув Монтеґ.— Щогодини вони розпанахують небо! Кожна секунда нашого життя заповнена ними! Чому ніхто не каже про це? Після тисяча дев’ятсот шістдесятого року ми розпочали й виграли дві атомні війни. Чи не тому нам так весело, що ми забули про весь світ? Чи не тому ми такі багаті, що всі інші у світі бідують, а нам це байдуже? Я чув, що у всьому світі люди голодують, а ми розважаємося. Чи не тому нас так ненавидять? Я чув,— колись давно,— що нас ненавидять. А чому, ти знаєш? Я не знаю. Може, книжки нам хоч трохи допоможуть? Може, хоч завдяки їм ми не повторимо тих самих жахливих помилок! Я щось не чув, щоб оті бовдури в твоїй вітальні коли-небудь говорили про це. Боже, Міллі, як ти не розумієш? Коли читати щодня, бодай одну чи дві години, то, може...
Задзвонив телефон. Мілдред схопила трубку.
— Енн! — Вона засміялася.— Так, сьогодні у вечірній ‘ програмі Білий клоун!
Монтеґ пішов у кухню і пожбурив книжку на підлогу.
«Монтеґ,— сказав він сам до себе,— ти таки дурний. Але що робити? Повідомити про книжки, забути про них?» — Він знову розгорнув книжку, намагаючись не чути сміху Мілдред.
«Бідна Міллі,— думав він.— Бідний Монтеґ. Адже й ти нічого не можеш втямити в них. А де знайти допомогу, де знайти вчителя, коли змарновано стільки часу?»
Не треба здаватися. Він заплющив очі. Так, звичайно. Він знову спіймав себе на тому, що думає про міський парк, куди він забрів торік. Протягом останнього часу він дедалі частіше згадував про це, і тепер -у пам’яті постало все, що відбулося в парку того дня: в зеленому куточку парку, на лавці сидів якийсь старий у чорному одязі; побачивши Монтеґа, він швидко сховав щось у кишеню пальта.
...Старий зірвався на ноги, наче хотів утікати. А Монтеґ сказав:
— Почекайте!
— Я нічого не зробив! — вигукнув старий, тремтячи всім тілом.
— А я нічого й не кажу.
Вони трохи посиділи мовчки в лагідних зелених відблисках листя, тоді Монтеґ повів мову про погоду, і старий відповідав йому кволим голосом. То була якась дивна, тиха розмова. Старий зізнався, що він колишній викладач англійської мови, став безробітним сорок років тому, коли за браком студентів і матеріальних дотацій закрився останній гуманітарний коледж. Старого звали Фа-бер, і коли нарешті він перестав боятися Монтеґа, то заговорив притишеним голосом, поглядаючи на небо, на дерева, на зелень парку, а за годину раптом почав щось декламувати, і Монтеґ збагнув, що то були вірші, хоч і неримовані. Потім старий ще дужче збадьорився і знову прочитав напам’ять вірші. Тримаючи руку на лівій кишені пальта, Фабер з ніжністю вимовляв поетичні рядки, і Монтеґ знав: досить простягти руку — і в кишені старого знайде томик віршів. Але його руки залишалися на колінах, безсилі й ні до чого не здатні.
— Я не кажу про самі речі, сер,— мовив Фабер.— Я кажу про значення речей. От я сиджу тут і знаю — я живу.
Оце, власне кажучи, і все. Годинна розмова, вірші, ці слова,— а тоді старий тремтливою рукою написав свою адресу на клаптику паперу. Доти жоден з них не згадував про те, що Монтеґ пожежник.
— Це для вашої картотеки,— сказав Фабер.— Про всяк випадок,— може, ви розсердитеся на мене.
— Не розсерджуся,— відповів Монтеґ.
У передпокої пронизливо сміялася Мілдред.
Монтеґ рушив до спальні, відчинив стінну шафу й почав перебирати картки в ящику з написом: «Майбутні розслідування (?)». Серед них була картка Фабера. Монтеґ тоді не виказав його, але й не знищив адреси.
Він набрав номер телефону. На другому кінці дроту сигнал кілька разів повторив ім’я Фабера, перш ніж почувся кволий голос професора.
Монтеґ назвався. Запала довга мовчанка, а тоді:’
— Слухаю, пане Монтеґ.
— Професоре, маю до вас досить незвичайне прохання. Скільки примірників Біблії залишилося в нашій країні?
— Не відаю, про що мова!
— Я хочу знати, чи залишився в нас хоч один примірник Біблії?
— Це пастка! Я не можу з усякими розмовляти по телефону.
— А скільки залишилося книжок Шекспіра чи Пла-тона?
— Жодної! Ви знаєте це не гірше за мене. Жодної! Фабер кинув трубку.
Монтеґ теж поклав свою. Жодної книжки! Звичайно, він це знав із списків, що висіли на пожежній станції. Але йому хотілося почути підтвердження від самого Фабера.