У передпокої його зустріла Мілдред. Вона була збуджена, обличчя розпашіле.
— Знаєш, у нас сьогодні в гостях дами! Монтеґ показав їй книжку.
— Оце Ветхий і Новий завіт, і...
— Не починай все знову!
— Може, це останній примірник у нашій частині світу.
— Ти повинен сьогодні ж повернути її! Адже бранд-мейстер Бітті знає про цю книжку?
— Навряд чи він знає, яку саме книжку я взяв. Можна віддати іншу, але котру? Джефферсона?(1) Чи Торо?^ Яка з них цінніша? Коли ж Бітті знає, яку саме книжку я вкрав, а я підміню її, то він здогадається, що в нас тут ціла бібліотека!
У Мілдред почали тремтіти губи.
— Ну що ти робиш? Ти нас занапастиш! Що для тебе важливіше, я чи ця Біблія?
Вона знову пронизливо закричала, схожа на воскову ляльку, що розтавала від власного тепла.
Монтеґові почувся голос Бітті:
«Сідайте, Монтеґ. Дивіться. Обережно, ніби пелюстку квітки, беремо першу сторінку й підпалюємо. Потім другу. Вони стають ніби чорні метелики. Гарно, еге ж? Підпалюємо третю від другої, ланцюжком, розділ за розділом, усі дурниці, виражені словами, всі брехливі обіцянки, всі зношені ідеї й застарілу філософію».
Отак сидів Бітті, чоло якого зрошував піт, а підлога була всіяна роями чорних метеликів, що загинули в вогняному смерчі.
Мілдред перестала кричати так само раптово, як і почала. Монтеґ не звертав на неї уваги.
— Залишається тільки одне,— мовив він.— До вечора, коли треба буде віддавати книжку Бітті, зробити копію.
— Ти будеш удома, коли почнеться програма Білого клоуна? — крикнула Мілдред йому навздогін.
Не обертаючись, Монтеґ зупинився в дверях.
— Міллі! Тиша.
— Ну що?
— Міллі, Білий клоун тебе любить? Відповіді не було.
— Міллі...— Він облизнув губи.— Твої «родичі» люблять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею, га, Міллі?
Він відчував, що вона, розгублено кліпаючи, дивиться йому в потилицю.
— Чого ти запитуєш про такі дурниці?
(1) Джефферсон Томас (1743-1826) — американський просвітитель, третій президент США, автор проекту Декларації незалежності.
(2) Тор о Генрі Девід (1817-1862)-американський письменник, мислитель.
Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а на очах не було сліз.
— Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штурхана за мене,— сказала Мілдред.
Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочинив їх і вийшов.
Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на безхмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на вулиці нікого не було. Монтеґ полегшено зітхнув і грюкнув дверима.
Монтеґ їхав у метро.
«Я весь наче застиг,— думав він.— Коли це почалося? ; Коли застигло моє обличчя, моє тіло? Чи не тієї ночі, ко-: ли я зачепився ногою за пляшечку від таблеток, ніби за замасковану міну?
Це минеться. Не зразу, звичайно, потрібен певний часі Але я зроблю все, щоб це минуло, і Фабер допоможе мені. Хто-небудь поверне мені моє колишнє обличчя і колишні руки, вони стануть такими самими, якими були. А зараз навіть усмішка, моя обпалена вогнем усмішка покинула мене. Без неї я наче сам не сам».
Повз нього мчали кремові плитки і густа чорнота тунелю, цифри і знову чорнота, все мчало мимо, все складалося в якийсь незрозумілий підсумок.
Колись, у далекому дитинстві, одного спекотного літнього дня він сидів під блакитним небом серед жовтих дюн на морському узбережжі й намагався наповнити піском решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його, сказавши: «Наповниш решето піском — матимеш десять центів». Але що швидше він накидав пісок’у решето, то швидше, з сухим гарячим шелестінням, пісок висипався крізь решето! Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все було порожнє. Монтеґ мовчки сидів на березі того липневого дня, і сльози котилися по його щоках.
Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдуючи, порожніми підземними коридорами міста, він пригадав жорстоку логіку решета і, опустивши очі, побачив, що в нього в руках розкрита Біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав Біблію,— і раптом у нього сяйнула безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіль, може, в решеті затримається хоч трохи піску. Монтеґ почав читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав, що через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде віддати йому книжку, отже, не можна пропускати жодного речення, слід запам’ятати кожен рядок. «Я мушу це зробити!» Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:
— Зубна паста «Денем»!
«Замовкніть,— подумав Монтеґ.— Погляньте на польові лілеї, як зростають вони,— не трудяться, ані прядуть...»
— Зубна паста «Денем»! «Не трудяться...»
— Зубна паста...
«Погляньте на польові лілеї, як зростають вони... Замовкніть, замовкніть нарешті!..»
— «Денем»!
Він знову розгорнув книжку, гарячково перегорнув кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи, вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.
— «Денем». По літерах: д-е-н... : «Не трудяться, ані прядуть...»
Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь решето...
— «Денем» оздоровлює!.. «Погляньте на польові лілеї, лілеї, лілеї...»
— Зубний еліксир «Денем»!
— Замовкніть, замовкніть, замовкніть!..— це благання, цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтеґа, що він сам незчувся, як скочив на рівні, а ошелешені пасажири галасливого вагона злякано сахнулися від чоловіка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках книжку,— люди, які ще мить тому спокійно притупували ногами в такт вигукам «Зубна паста «Денем», зубний еліксир «Денем», зубна паста, паста...» — раз, два, три, раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально бурмотів «зубна паста, зубна паста, зубна паста...». І наче щоб помститися на Монтеґові, радіо вивергнуло на нього тонни музики — брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла, бронзи... Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; вони не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневматичний поїзд мчав тунелем глибоко під землею.
— Польові лілеї... — «Денем»!
— Я кажу, лілеї!
Люди зачудовано дивилися на нього.
— Покличте кондуктора...
— Він зсунувся з розуму!
— Станція «Нолл В’ю»! Засичавши, поїзд зупинився. :і
— «Нолл В’ю»! — голосно.
— «Денем»... — пошепки. Губи Монтеґа ледь ворушилися: «Лілеї...» ; Двері вагона із свистом розсунулися. Монтеґ стояв.
Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтеґ кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи пасажирів, і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину. Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ескалатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки розгойдуються в такт бігу, легені роздуваються і стискуються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ревіння: «Денем», «Денем», «Денем»!» Поїзд засичав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.