— Але хтось мусить бути напоготові, аби відбудовувати все після вибуху?
— Хто? Ті, хто може цитувати Мільтона? Хто може сказати, що він пам’ятає Софокла? Нагадувати тим, хто врятувався, що людина має й добрі риси? Та вони лише назбирають каменюк і заходяться жбурляти ними одне в одного! Йдіть додому, Монтеґ. Лягайте спати. Навіщо марнувати свої останні години на те, щоб кружляти по клітці й переконувати себе, що ти не білка в колесі?
— Отже, вам уже все байдуже?
— Ні, не байдуже,— я аж хворію через це.
— І ви не допоможете мені?
— На добраніч, на добраніч.
Руки Монтеґа потяглися до Біблії. Він сам здивувався, що зробили його руки, а вони, мов дві живі істоти, перейняті одним поривом, раптом почали виривати сторінки. Відірвали титульну сторінку, перший аркуш, другий...
— Божевільний! Що ви робите?-Фабер підскочив, наче його вдарили. Він кинувся до Монтеґа, але той відштовхнув його. Руки Монтеґа й далі рвали книжку. Ще шість аркушів упали на підлогу. Монгет підняв їх і зім’яв перед очима Фабера.
— Не треба, благаю, не треба! — закричав старий.
— А хто мені заборонить? Я пожежник. Я можу спалити вас.
Старий стояв, пильно дивлячись на нього.
— Ви цього не зробите!
— Можу!
— Книжка... Не рвіть її! — Фабер впав у крісло, обличчя його пополотніло, руки тремтіли.— Я втомився, не мучте мене. Чого ви домагаєтеся?
— Я хочу, щоб ви навчили мене.
— Гаразд. Гаразд.
Монтеґ поклав книжку. Його руки почали розгладжувати зіжмакані сторінки. Старий втомлено стежив за ними, а тоді струснув головою, ніби прокидаючись.
— Монтеґ, у вас є гроші?
— Трохи є. Чотириста чи п’ятсот доларів. А що?
— Принесіть. Я знаю одного чоловіка — він п’ятдесят років тому друкував газету нашого коледжу. Це було того самого року, коли я, прийшовши на початку нового семестру в аудиторію, виявив, що на курс лекцій з історії драми, від Есхіла до О’Нейла, записався лише один студент. Розумієте? Враження було таке, ніби прекрасна крижана статуя розтає в тебе на очах під палючим сонячним промінням. Я пам’ятаю, як помирали газети, наче велетенські метелики у вогні. І ніхто не пробував їх воскресити. І ніхто не жалкував за ними. А уряд, побачивши, наскільки спокійніше буде, коли люди читатимуть лише про пристрасні поцілунки й жорстокі бійки, завершив справу, покликавши вас, повелителів вогню. Отже, Монтеґ, є безробітний друкар. Ми можемо надрукувати кілька книжок і чекати, коли почнеться війна, яка зруйнує заведений порядок і дасть нам потрібний поштовх. Кілька бомб — і всі «родичі» на стінах віталень, уся ця блазенська зграя замовкне назавжди! І тоді, у цій тиші, може, почують наш шепіт.
Вони обоє дивилися на книжку, що лежала на столі.
— Я намагався запам’ятати,— сказав Монтеґ.— Але, хай йому грець, усе миттю вилетіло з голови! Боже, як мені хотілося б поговорити з брандмейстером Бітті! Він багато читав, у нього на все готові відповіді, принаймні так мені здається. Голос у нього, як масло. Я лише боюся, що він розрадить мене, і я знову стану таким, як був. Адже лишень тиждень тому, поливаючи книжки гасом зі шланга, я думав: «Оце весело!»
Старий кивнув.
— Той, хто не створює, мусить руйнувати. Стара як світ істина. Психологія неповнолітніх правопорушників.
— Так от, виходить, хто я такий!
— Це криється в кожному з нас. Монтеґ рушив до дверей.
— Можете ви мені хоч якось допомогти? Ввечері у мене розмова з брандмейстером Бітті, мені потрібна підтримка. Боюся, що я захлинусь у зливі його красномовства.
Старий не відповів і знову тривожно глянув на двері спальні. Монтеґ перехопив його погляд.
— Ну то що?
Фабер глибоко зітхнув, затамував подих, заплющив очі, міцно стиснув губи, потім ще раз зітхнув і нарешті видихнув:
— Монтеґ...
Він повернувся до Монтеґа і промовив:
— Ходімо. Я мало не дозволив вам піти з моєї домівки. Старий боягузливий дурень, ось хто я такий!
Фабер відчинив двері до спальні і пропустив Монтеґа в невелику кімнату, де стояв стіл, на якому лежали інструменти, мотки тонкого, наче павутина, дроту, крихітні пружинки, котушки, кристалики.
— Що це? — запитав Монтеґ.
— Доказ моєї ганебної боягузливості. Я стільки років пробув отут, у цих стінах, сам на сам зі своїми думками! Єдиною втіхою було поратися коло електронних приладів і радіоприймачів. Відтак моя боягузливість і воднораз бунтівничий дух, що заховався десь під нею, спонукали мене створити ось це.
Він узяв невеликий зеленавий металевий предмет, що нагадував кулю малого калібру.
— Звідки я взяв гроші на це? Звісно, грав на біржі, бо ж це останній порятунок для небезпечних безробітних інтелігентів. Отож я грав на біржі, працював над цим винаходом і чекав. Півжиття просидів, тремтів од страху і чекав, поки хто-небудь заговорить зі мною. Сам я не наважувався звернутися ні до кого. Того дня, коли ми з вами сиділи в парку, я знав, що ви колись завітаєте до мене, а от з вогнем чи з дружбою — важко було сказати. Оцей маленький апарат був готовий уже кілька місяців тому. А сьогодні, однак, я мало не дозволив вам піти — ось який я боягуз.
— Схоже на радіоприймач «черепашку».
— Але прилад не тільки приймає!— Він слухає! Якщо ви вкладете його в вухо, Монтеґ, я можу спокійно сидіти вдома, гріючи свої старі кістки, і водночас слухати й вивчати світ пожежників, вишукувати його дошкульні місця, не наражаючись на небезпеку. Я — наче бджолина матка, що сидить у своєму вулику. А ви робоча бджола, моє чутке вухо. Я міг би мати вуха в усіх кутках міста, серед різних людей, слухати все й аналізувати. Бджоли можуть загинути, а я сидітиму у безпеці, переживаючи свій страх з максимумом комфорту й мінімумом ризику. Тепер ви бачите, як я мало ризикую, якої зневаги я заслуговую!
Монтеґ вклав зеленаву кульку в вухо. Старий теж вклав собі в вухо такий самий прилад і поворушив губами:
— Монтеґ!
Голос лунав десь у глибині Монтеґового мозку.
— Я чую вас! Старий засміявся.
— Я вас теж добре чую! — Фабер говорив пошепки, але голос його чітко лунав у Монтеґа в голові.
— Коли настане час, ідіть на пожежну станцію. Я буду з вами. Послухаємо вашого брандмейстера Бітті разом. Може, він один із нас. Я підкажу вам, що говорити. Ми слазно його розіграємо. Скажіть, ви зневажаєте мене за цю електронну боягузливість? Я вас виганяю на вулицю, в ніч, а сам залишаюся за лінією фронту; мої вуха слухатимуть вас, а за це можуть стяти голову вам.