— Кожен робить, що може,— відповів Монтеґ. Він уклав Біблію в руки старого.— Ось, беріть. Я спробую віддати якусь іншу книжку замість цієї. А завтра...
— Так, завтра я зустрінуся з безробітним друкарем. Хоч це зроблю для діла...
— На добраніч, професоре.
— Навряд чи ця ніч буде доброю. Але я весь час буду з вами, дзижчатиму вам у вухо, наче комар, коли знадоблюсь. І все-таки доброї вам ночі, Монтеґ, хай вам щастить.
Двері відчинились і зачинилися. Монтеґ знов опинився на темній вулиці, знов сам на сам зі світом.
Тієї ночі навіть небо ніби готувалося до війни. По ньому мчали хмари, а між ними, наче ворожі дозорці, плавали міріади зірок; небо, здавалося, ось-ось упаде на місто й перетворить його на хмару білого пороху; в червоній заграві сходив місяць.
Ось якою була та ніч.
Монтеґ ішов од станції метро; в кишені лежали гроші (він уже відвідав банк, який працював цілодобово — його обслуговували роботи); він ішов і слухав «черепашку», що гомоніла в вусі: «Мобілізовано мільйон чоловіків. Якщо почнеться війна, швидка перемога гарантована...» Раптом наринула музика і заглушила голос диктора.
«Мобілізовано десять мільйонів,— шепотів голос Фа-бера в другому вусі,— але кажуть, що один. Так спокійніше».
— Фабер! «Так».
— Я не думаю. Я просто виконую, що мені наказано, як це робив завжди. Ви сказали дістати гроші — і я дістав. Але сам я не подумав про це. Коли ж я почну діяти самостійно?
«Ви вже почали, коли це сказали. Але попервах вам доведеться покладатися на мене».
— На тих я теж покладався.
«Так, і бачите, до чого це призвело. Якийсь час ви блукатимете навмання. Але ось вам моя рука».
— Я не хочу переходити на чийсь бік, аби робити тільки те, що мені скажуть. Навіщо тоді переходити?
«Ви вже порозумнішали, Монтеґ».
Монтеґ відчув під ногами знайомий тротуар — ноги самі собою несли його додому.
«Хочете, я вам почитаю? Спробую читати так, щоб ви все запам’ятали. Я сплю лише п’ять годин на добу. Вільного часу досить. Коли хочете, я читатиму вам щовечора, на сон. Кажуть, мозок сплячої людини все запам’ятовує, якщо тихенько нашіптувати на вухо».
— Так, хочу.
«Тоді слухайте».— Далеко, на іншому кінці нічного міста, зашурхотіли сторінки.— «Книга Нова».
Зійшов місяць. Монтеґ ішов, безгучно ворушачи губами.
О дев’ятій годині, коли він вечеряв, гучномовець біля вхідних дверей сповістив, що прийшли гості, і Мілдред кинулася в передпокій так квапливо, наче людина, що втікає від виверження вулкану.
Ввійшли місіс Фелпс і місіс Бауелс; тримаючи в руках пляшки мартіні, вони щезли в вітальні, наче у вогняному кратері. Монтеґ перестав їсти. Ці жінки були схожі на страховинні скляні люстри, які дзвенять тисячами підвісок. Навіть крізь стіни сяяли безглузді посмішки дам і долинали їхні верескливі голоси.
Ще жуючи, Монтеґ зупинився в дверях вітальні:
— У вас чудовий вигляд!
— Чудовий!!
— У тебе прекрасний вигляд, Міллі!
— Прекрасний!
— У всіх вигляд прегарний!
— Прегарний! Монтеґ дивився на них.
«Спокійно, Монтеґ»,— шепотів йому у вухо Фабер.
— Шкода, що я тут затримався,— майже нечутно сказав Моитег.— Слід було б їхати до вас із грішми.
«Ще є час завтра. Обережніше, Монтеґ!» — Чудове ревю, чи не так?
— Чудове!
На одній телевізорній стіні якась жінка, усміхаючись, пила апельсиновий сік. «Як це їй вдається?» — подумав Монтеґ, відчуваючи до неї ненависть. На інших стінах видно було в рентгенівських променях, як освіжаючий напій рухається по стравоходу тієї жінки до шлунка, що аж тремтів од захвату. Раптом вітальня ринула до хмар на ракеті; потім пірнула в каламутні зеленаві води моря, де сині риби поїдали червоних і жовтих риб. А за хвилину троє білих мультиплікаційних клоунів уже відрубували один одному руки й ноги під вибухи сміху, що безперестанно напливали й відпливали. Через дві хвилини вітальня перенеслася за місто, де по треку з шаленою швидкістю ганяли автомобілі, зіштовхувались і збивали один одного. Монтеґ бачив, як у повітря злетіли кілька людських тіл.
— Міллі, ти бачила?
— Бачила, бачила!
Монтеґ просунув руку в стіну й натис на центральний вимикач. Зображення на стінах згасли, ніби з величезного скляного акваріума, в якому борсалися пошалілі риби, хтось випустив воду.
Всі три жінки повернулися до Монтеґа з неприхованим роздратуванням і неприязню.
— Як ви думаєте, коли почнеться війна? — запитав він.— Я бачу, ви сьогодні без чоловіків.
— О, вони то приходять, то йдуть, спокою собі не мають. Піта вчора призвали. Повернеться наступного тижня. Так йому сказали. Коротка війна. Сказали, через дві доби всі повернуться до своїх домівок. Так сказали в армії. Коротка війна. Піта призвали вчора і сказали, що через тиждень він буде вдома. Коротка...
Три жінки неспокійно совалися на стільцях, нервово поглядаючи на порожні брудно-сірі стіни.
— А я й не турбуюся,-сказала місіс Фелпс.— Хай собі Піт турбується,— хихикнула вона.— Хай Піт турбується. Тільки не я. Я не турбуюсь.
— Так,— сказала Міллі.— Хай собі Піт турбується.
— Вбивають завжди чужих чоловіків. Так кажуть.
— Еге ж, я теж чула таке. Не знаю жодного чоловіка, що загинув би на війні. Стрибають з високих будинків — це буває, як ото зробив Глоріїн чоловік минулого тижня. Але щоб загинути на війні? Такого не буває.
— Атож, не буває,— погодилася місіс Фелпс.— Принаймні ми з Пітом завжди казали: ніяких сліз, нічого такого. Піт — мій третій чоловік, а я в нього третя дружина, і ми обоє незалежні. Треба бути незалежними, так ми завжди вважали. Піт сказав, якщо його вб’ють, то щоб я не плакала, а знову вийшла заміж і не думала про нього.
__ Це, до речі, нагадує мені п’ятихвилинний роман
Клари Доун, який вчора показували на стінах, бачили? Ну як же, це про ту жінку, що...
Монтеґ нічого не сказав, лише стояв, розглядаючи обличчя жінок, як колись, ще в дитинстві, розглядав лики святих у якійсь церкві чужого віросповідання, куди він випадково забрів. Емальовані зображення тих істот нічого йому не говорили, хоч він і довго простояв у церкві, промовляючи до них, намагаючись зрозуміти, що це за релігія, перейнятися нею, вдихаючи запахи ладану, якогось особливого пилу, щоб зворушитися, збагнути значення тих чоловіків і жінок з порцеляновими очима і червоними, наче рубін, вустами. Але дарма! Так, ніби він зайшов у крамницю, де продавали за іншу валюту, і він нічого не міг купити за свої гроші; він залишився незворушним, навіть коли помацав святих — просто дерево, гіпс, глина. Отак і тепер він відчував себе у своїй власній вітальні, дивлячись на жінок, що неспокійно совалися в кріслах, курили сигарети, випускаючи хмари диму, поправляли своє фарбоване в сонячний колір волосся і вивчали свої яскраві, як вогонь, нігті, що ніби загорілися від його погляду. їхні обличчя були тужливі— тиша пригнічувала жінок. Коли Монтеґ, нарешті, проковтнув недоїдений шматок, жінки нахилилися вперед, дослухаючись до його гарячкового подиху. Три порожні стіни вітальні тепер були схожі на бліді чола велетнів, які спали без сновидінь. Монтеґові здавалося, що, коли торкнутися пальцями тих лобів, на пучках залишиться солоний піт. І чим далі, тим рясніше виступав той піт, напруженішою ставала тиша, нервовішим дрож, що стрясав повітря й тіла жінок, які згоряли від нетерплячки. Здавалося, ще хвилина — і вони, засичавши, вибухнуть. Монтеґ облизнув губи.