— Давайте поговоримо.
Жінки, здригнувшись, втупилися в нього.
— Як ваші діточки, пані Фелпс? — запитав Монтеґ.
— Ви ж знаєте, що в мене немає дітей! Та й хто, бувши при своєму розумі, захоче мати дітей? — вигукнула місіс Фелпс, не можучи збагнути, чому цей чоловік так її дратує.
— Ні, я з вами не згодна,— втрутилася місіс Бауелс.— У мене двоє дітей. Звісно, мені обидва рази робили кеса-Рів розтин. Хіба варто терпіти пологові муки через якусь там дитину? Однак люди мусять розмножуватися. Крім того, діти іноді бувають схожі на батьків, а це дуже кумедно. Отож два кесареві розтини — і ніяких проблем. Так, сер. Мій лікар казав — кесарів розтин можна не робити, у вас нормальна будова, але я наполягла.
— І все-таки діти — страшенна морока. Як ви тільки наважилися? — мовила місіс Фелпс.
— Дев’ять днів з десяти діти в школі. Зі мною вони лише тричі на місяць, коли приходять додому. Та й це не так уже страшно. Я їх заганяю до «вітальні», вмикаю стіни — і все. Як при пранні білизни — ви вкладаєте білизну в машину й закриваєте кришку.— Місіс Бауелс хихикнула.— їм і на думку не спадає поцілувати мене, скорше дадуть мені стусана! Ну і я, хвалити бога, ще можу їм відповісти тим самим!
Жінка зайшлася реготом.
Мілдред трохи посиділа мовчки, а тоді, завваживши, що Монтеґ не збирається йти, ляснула в долоні:
— Давайте, щоб потішити Гая, поговоримо про політику!
— Чудово,— сказала місіс Бауелс.— На минулих виборах я голосувала, як і всі. За Нобла, звісно. Це най-чарівніший чоловік з усіх президентів!
— Авжеж. А той, що його висунули проти...
— їв слід Ноблові ступити не вартий, чи не так? Маленький, миршавий, погано поголений і зачесаний хтозна-як!
— І хто це з опозиції надумав його висунути? Хіба можна висувати такого недомірка проти високого чоловіка? А він ще й мимрив. Я майже нічого не розчула з того, що він говорив. А що розчула, того не зрозуміла.
— До того ж він товстун і навіть не намагається замаскувати це одягом. То й не дивно, що більшість проголосували за Вінстона Нобла. Навіть їхні імена зіграли тут роль. Порівняйте: Вінстон Нобл і Гюберт Хоуг — хіба відповідь не ясна?
— А, хай йому грець!! Що ви знаєте про Нобла чи про Хоуга?
— Ну як же, ми ж їх обох бачили на стінах оцієї вітальні всього півроку тому. Один весь час длубався в носі, просто жах, дивитися гидко.
— Гаразд, містере Монтеґ, невже ви хочете, щоб ми голосували за таких чоловіків? — запитала місіс Фелпс.
Мілдред сяйнула усмішкою:
— Гаю, будь ласка, відійди від дверей і не дратуй нас!
Але Монтеґа вже не було; за хвилину він повернувся з книжкою в руках.
— Гаю!
— До дідька все! До дідька! До дідька!
— Що це? Невже книжка? А я вважала, що нині фахівців навчають за допомогою учбових фільмів.— Місіс Фелпс закліпала очима.— Ви читаєте теорію пожежної справи?
— Яка там у біса теорія? — крикнув Монтеґ.— Це поезія.
«Монтеґ!»
Це був шепіт Фабера.
— Дайте мені спокій! — Монтеґ відчував, що його наче засмоктує якийсь шалений, ревуч-ий вир.
«Монтеґ, тримайте себе в руках, схаменіться...»
— Ви чули їх? Чули, що ці чудовиська белькочуть про інших чудовиськ. Боже, що вони тільки кажуть про людей, про своїх власних дітей і самих себе! Що кажуть про своїх чоловіків і про війну, хай їм чорт! Я слухав і не вірив власним вухам!
— Дозвольте, я й словом не обмовилася про війну! — обурилася місіс Фелпс.
— Вірші! Терпіти їх не можу,— докинула місіс Бауелс.
— А ви коли-небудь читали їх?
«Монтеґ! — голос Фабера буравом загвинчувався в вухо Монтеґа.— Ви занапастите всю справу! Божевільний! Замовкніть!»
Жінки підхопилися зі своїх стільців.
— Сядьте! Вони скорилися.
— Я йду додому,— тремтливим голосом промовила місіс Бауелс.
«Монтеґ, Монтеґ, ради бога, прошу вас... Що ви затіяли?» — благав Фабер.
— Чом би вам не почитати якогось вірша з цієї книжки? — Місіс Фелпс кивнула головою на томик.— Мабуть, цікаво!
— Але ж це заборонено! — заволала місіс Бауелс— Цього не можна робити!
— А ви гляньте на містера Монтеґа — йому кортить почитати, я ж бачу. І якщо ми слухатимемо уважно, пан Монтеґ буде щасливий і тоді, певне, ми зможемо піти або зайнятися чимось іншим.— Місіс Фелпс нервово подивилася на мертві стіни навколо них.
«Монтеґ, якщо ви це зробите, я роз’єднаюсь, я покину вас,— дзижчала бджола в його вусі.— Що це вам дасть, чого ви досягнете?»
— Налякаю їх до смерті, ось що, так налякаю, що світу білого не побачать!
Мілдред озирнулася.
— З ким це ти розмовляєш, Гаю? : В мозок йому впилася срібна голка.
«Монтеґ, слухайте, є лише один вихід! Удайте, що пожартували, прикиньтеся, що вам весело, що ви не розлючені! Далі підійдіть до сміттєспалювача й киньте в нього книжку».
Але Мілдред випередила його, сказавши тремтливим голосом:
— Любі мої, кожному пожежникові раз на рік дозволяють принести додому книжку, щоб показати своїй родині, якими дурницями колись захоплювалися люди, як книжки їх нервували, зводили їх з розуму. От і Гай вирішив потішити нас і почитати який-небудь віршик, аби ми зрозуміли, що то за нісенітниці й дарма не сушили собі свої бідненькі голівки, чи не так, любий?
Монтеґ стиснув книжку в руках.
«Скажіть «так»,— наказав Фабер.
Губи Монтеґа слухняно повторили за Фабером:
— Так.
Мілдред, сміючись, вихопила в нього книжку.
— Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Ручаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження слів — тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сторінці, любий!
Він подивився на відкриту сторінку. Знову забриніла бджола в вусі: «Читайте», — Як називається вірш, любий?