— Я їх так засмутив, як вони, певне, ні разу не засмучувалися за своє життя,— сказав Монтеґ.— Я сам був приголомшений, побачивши сльози місіс Фелпс. Може, їхня правда, може, краще сприймати речі такими, як вони є, ні на що не зважати й веселитися. Не знаю. Я відчуваю себе винним.
— Не треба! Якби не було війни, якби на землі був мир, я сказав би: добре, розважайтесь! Але, Монтеґ, ви не маєте права залишатися просто пожежником, як досі! Не все гаразд у цьому світі.
Монтеґове чоло’ вкрилося потом.
— Монтеґ, ви чуєте мене?
— Ноги...— пробурмотів Монтеґ.— Не можу ними поворушити. Дивне відчуття, хай йому грець! Мої ноги не рухаються!
— Слухайте, Монтеґ. Не хвилюйтеся,— лагідно заспокоював його старий.— Я розумію, розумію. Ви боїтеся знову наробити помилок. Не бійтеся. Помилки іноді корисні. О, замолоду я тицяв своє неуцтво просто в обличчя людям! І мене за це били. Десь років під сорок я вже вигострив зброю моїх знань. А якщо ви приховуватимете своє неуцтво, вас не битимуть і ви не порозумнішаєте. Ну а тепер Ідіть уперед, до пожежної станції! Я з вами. Ми тепер близнюки, ми тепер не самотні, не сидимо кожен у своїй вітальні, відгороджені стіною. Якщо вам потрібна буде поміч, коли Бітті натисне на вас, я поруч із вами, у вашій барабанній перетинці, слухатиму і все завважуватиму! Монтеґ відчув, що його ноги знову можуть рухатись.
— Мій друже,— промовив він,— не залишайте мене.
Механічного пса в буді не було. Білу тиньковану будівлю пожежної станції оповивала тиша, а жовтогаряча «саламандра» дрімала з гасом у череві і вогнеметами на боках. Монтеґ пройшов крізь цю тишу і, вхопившись за мідну жердину, ковзнув угору, в темряву, не зводячи очей з порожньої буди. Серце його то завмирало, то починало шалено калатати. Фабер на якийсь час затих у вусі, немов сірий нічний метелик.
Бітті стояв спиною до люку, наче нічого не чекав.
— Ось,— звернувся він до пожежників, що грали в карти,— іде вельми цікавий звір: він на всіх мовах світу називається дурнем.
Бітті відвів руку вбік, долонею догори, вимагаючи від Монтеґа данини. Той поклав йому книжку на долоню. Навіть не подивившись на назву, Бітті жбурнув книжку в кошик для сміття і запалив сигарету.
— «Найбільший дурень той, хто має трохи розуму». Ласкаво просимо, Монтеґ. Сподіваюсь, ви тепер почергуєте з нами, якщо ваша лихоманка минула й ви одужали. Зіграємо в покер?
Вони сіли за стіл. Роздали карти. В присутності Бітті/ Монтеґ гостро відчував провину своїх рук. Пальці, наче тхори, що наробили шкоди, не знали й хвилини спокою. Вони весь час рухалися, то щось шарпали й м’яли, то ховалися в кишені від бляклого, мов полум’я спиртівки, погляду Бітті. Монтеґ думав, що варто брандмейстерові дихнути на його руки — і вони висохнуть, зсудомляться і ніколи вже не стануть живими; вони назавжди будуть поховані в рукавах його куртки, поховані й забуті. Бо ці руки надумали жити й діяти з власної волі, незалежно від нього, в них уперше виявилася його свідомість та бажання схопити книжку, втекти, забравши з собою Иова, Руф чи Шекспіра. Тут, на пожежній станції, вони здавалися закривавленими руками злочинця.
Двічі протягом півгодини Монтеґ підводився і йшов До вбиральні мити руки. Повернувшись, він ховав їх під стіл.
Бітті засміявся:
— Тримайте-но свої руки на очах у всіх, Монтеґ. Не те щоб ми вам не довіряли, але, знаєте...
Тепер уже всі зареготали.
— Добре,— вів далі Бітті,— криза минула, тепер усе гаразд; заблудна вівця повернулася до отари. Ми всі свого часу блудили. Хай там що, а правда є правда, кричали ми. Ті, хто носить у собі благородні думки, не самотні, переконували ми самих себе. «О мудрість, схована в живих співзвуччях»,— як сказав сер Філіп Сідні (1). Але, з другого боку: «Слова мов лист: якщо рясний — дарма шукають під ним плодів, бо їх нема»,— сказав Александр Поп (2). Що ви про це думаєте, Монтеґ?
— Не знаю.
«Обережно»,— прошепотів Фабер з іншого, далекого світу.
— Або ще: «Сп’яніти можна від краплини знань. Коли ж наповниш келих без вагань і вип’єш до останку все, до дна,— протверезієш ти від знань вина». Александр Поп. Ті самі «Досліди». Це, здається, і вас стосується?
Монтеґ прикусив губу.
— Я вам скажу так,— мовив Бітті, дивлячись у карти й посміхаючись.— Ви саме і сп’яніли від однієї краплини. Прочитали кілька рядків — і полізли на стінку. Бах-трах! Ви вже ладні висадити всесвіт, стинати голови, топтати ногами жінок і дітей, повалити владу. Я знаю, я через це пройшов.
— Зі мною все гаразд,— нервово сказав Монтеґ.
— Не червонійте. Я не глузую з вас, справді, ні. Знаєте, годину тому я бачив сон. Я ліг подрімати, й мені наснилося, що ми з вами гаряче сперечаємося про книжки. Ви аж кипіли з люті, сипали цитатами, а я спокійнісінько відбивав ваші наскоки. «Влада»,— казав я. А ви, цитуючи доктора Джонсона, відповідали: «Знання сильніші за владу». Я вам: «Гаразд, той самий Джонсон, любий мій хлопчику, казав: «Божевільний той, хто прагне проміняти певність на невизначеність». Тримайтеся пожежників, Монтеґ. Решта — похмурий хаос!
«Не слухайте його,— шепотів Фабер.— Він намагається заплутати вас. Він дуже слизький. Стережіться!»
(1) Сідні Філіп (1554-1586)-англійський письменник.
(2) Поп Александр (1688-1744)-англійський поет. Тут ідеться про його поему «Дослід про людину».
Бітті хихикнув.
— Ви відповіли мені цитатою: «Правда рано чи пізно виясниться; вбивства довго не можна приховувати!» Я ж доброзичливо вигукнув: «О боже, він і далі про свого коня! — Потім додав: — І диявол може іноді послатися на святе письмо». Ви кричали: «Ми краще думаєм про дурня в пишних шатах, аніж про мудреця, якщо він не з багатих!» А я лагідно шепотів: «Не терпить правда, коли кричать про неї». Ви ж волали: «В присутності убивці трупи кровоточать!» А я відповідав, поплескавши вас по плечу: «Невже я в вас збудив таку жадобу?» Ви надсаджувалися: «Знання — велика сила! Карлик на плечах велетня бачить далі за нього!» А я спокійнісінько завершив суперечку, промовивши: «Вважати метафору доказом, потік марнослів’я джерелом істини, а себе оракулом — ця помилка властива всім нам»,— як сказав колись містер Поль Валері (1).