— Зараз механічного пса висадять з вертольота на місці пожежі!
На екранчику виник спалений будинок, юрба і щось на землі, прикрите простирадлом, а в небі — вертоліт, який коливався, наче химерна квітка.
«Отже, вони вирішили будь-що виграти,— подумав Монтеґ.— Вистава триває, за годину може розпочатися війна...»
Як зачарований, боячись поворухнутися, Монтеґ стежив за подіями. Все це здавалось йому дуже далеким і ніяк його не стосувалося; ніби він дивився якусь драму, чиюсь драму, досить цікаву, але чужу, хоч і відчував дивне задоволення. «Адже все це робиться через мене,— подумав нараз,— боже мій, це ж усе через мене!»
Якби він захотів, то міг би залишитися тут і, зручно влаштувавшись, простежити гонитву до кінця, крок за кроком, по провулках і вулицях, по широких безлюдних бульварах, через лужки та ігрові майданчики, затримуючись подекуди разом із диктором для необхідних пояснень, і знову по провулках аж до охопленого полум’ям будинку Блеків, і нарешті знову сюди, до цього помешкання, де вони з Фабером сидять і п’ють віскі, а електронне чудовисько, безмовне, як сама смерть, тим часом уже обнюхує його недавній слід, зупинившись он під тим вікном. Тепер Монтеґ може, якщо схоче, підвестись і, не зводячи очей з телевізора, підійти до вікна, висунутися, потім озирнутись і побачити себе на яскравому екрані як головного героя драми, як знаменитість, про котру всі говорять, на котру всі дивляться,— в інших вітальнях його бачитимуть об’ємним, в повний зріст, у кольоровому зображенні! І якщо він не забариться тієї останньої хвилини, то зможе за мить до того, як піти в небуття, побачити: прокаїнова голка пронизує його заради блага й щастя тих багатьох людей, яких усього кілька хвилин тому збудило нестямне виття сирен, і тепер вони втупилися в телевізорні стіни, стежачи за незвичайними ловами, за полюванням на великого звіра, за драмою з єдиною дійовою особою.
Чи встигне він сказати своє останнє слово? Коли на очах у двадцяти чи тридцяти мільйонів глядачів пес ухопить його, чи не має він, Монтеґ, однією фразою чи одним словом підсумувати все своє життя так, щоб ці слова ще довго залишалися з ними після того, як пес, зімкнувши й розімкнувши свої металеві щелепи, відскочить і побіжить геть у пітьму, а телевізійні камери, завмерши, стежитимуть за звіром, що, зменшуючись, зникає вдалині— чудовий кінець! Як йому знайти таке слово, кілька слів, щоб обпалити вогнем обличчя цих людей, збудити їх?
— Дивіться,— прошепотів Фабер.
З вертольота повільно спускалося щось, не схоже ні на машину, ані на тварину, не мертве й не живе, воно випромінювало бліде зеленаве світло. Ось воно стоїть біля димучих руїн Монтеґового будинку, під ніс йому тицяють вогнемет, покинутий Монтеґом. Чується дзижчання, клацання, гудіння.
Монтеґ струснув головою, підвівся, допив віскі.
— Час іти. Шкода, що все так трапилося.
— Шкода? Чого? Мене? Мого будинку? Я все це заслужив. Тікайте, бога ради. Може, мені пощастить затримати їх тут...
— Стривайте. Яка користь, коли й вас вони знайдуть? Після того, як я піду, спаліть покривало з цього ліжка — я доторкався до нього. Спаліть у печі стілець — я сидів на ньому. Протріть спиртом меблі, ручки на дверях. Спаліть доріжку в вітальні. Ввімкніть повністю вентиляцію.. у всіх кімнатах, посипте все нафталіном, якщо він у вас є. Потім увімкніть на всю потужність вашу поливальну систему в саду, а доріжки полийте з шланга. Може, пощастить знищити слід...
Фабер потис йому руку.
— Я все зроблю. Хай вам щастить. Якщо ми обидва залишимося живими, то наступного тижня чи ще за тиждень зв’яжіться зі мною. Сент-Луїс, центральний поштамт, до запитання. Шкода, що не можу тепер підтримувати з вами зв’язок — це було б добре для нас обох, але, на жаль, немає другої слухової кульки. Розумієте, я ніколи не сподівався, що мій прилад знадобиться. От старий дурень! Навіть і не подумав! Нерозумно, вельми нерозумно. І зараз, коли ця зелена кулька вкрай потрібна, у мене її нема. А тепер — ідіть!
— Ще одне. Дайте мені чимшвидше валізу, покладіть у неї який-небудь свій старий одяг — зношений костюм, сорочку, старі черевики, шкарпетки, всякий непотріб...
Фабер пішов і за хвилину повернувся. Вони заклеїли шпарини картонної валізи липкою стрічкою.
— Щоб не вивітрився старий запах Фабера,— промовив Фабер, спітнівши від зусиль.
Монтеґ узяв віскі й побризкав ним поверхню валізи.
— Зовсім не треба, щоб пес одразу почув два запахи. Можна мені взяти з собою решту віскі? Воно мені ще придасться пізніше... Хоч би наша робота не пропала марно!..
Вони знов потисли один одному руки і, рушивши до дверей, ще раз поглянули на телевізор. Пес ішов по сліду повільно, безшумно, принюхувався до нічного вітру. Над ним ширяли вертольоти з телевізійними камерами. Пес дістався до першого провулка.
— Прощайте!
Монтеґ тихенько шмигнув на двір і побіг, стискаючи в руці напівпорожню валізу. Він чув, як запрацювала поливальна система, сповнюючи передранішнє повітря шумом дощу,— спочатку тихим, потім дедалі сильнішим і рівнішим. Вода лилась на садові доріжки і струмками жебоніла на вулицю. Кілька краплин упали на Монте-гове обличчя. Йому почулось, ніби старий щось крикнув йому на прощання, чи, може, це тільки здалося?
Він швидко біг від будинку до річки.
Монтеґ тікав.
Він відчував наближення механічого пса — немов подих осені, холодний, сухий і легкий, наче подув вітру, від якого навіть не хитається трава, не грюкають віконниці, не тремтить тінь від листя на білих плитках тротуарів. Своїм бігом механічний пес не порушував спокою навколишнього світу. Він ніс із собою тишу, і Монтеґ, тікаючи з міста, відчував, як ця тиша нагромаджується, тисне на нього. Тягар тиші ставав важчий — і Монтеґ ще прудкіше кинувся вперед.
Дорогою до річки він кілька разів зупинявся перевести подих, заглядав у тьмяно освітлені вікна розбуджених будинків, бачив обриси людей, які у своїх вітальнях дивилися на стіни, де, наче хмарка неонових випарів, то з’являвся, то зникав механічний пес, вихоплюючись то тут, то там на своїх павучих лаписьках. Ось він на Елм-террас, на вулиці Лінкольна, в Дубовій, у Парковій алеї, ось у провулку, що веде до Фаберового будинку!
«Біжи,— наказував собі Монтеґ,— не зупиняйся, біжи, не барися!»
На екрані — будинок Фабера; поливальна система на повну потужність розбризкувала водяні струмені в нічному повітрі.
Пес, затремтівши, зупинився.
Ні, Монтеґ розпачливо вчепився в підвіконня. Тільки не туди! Я тут, сюди!
Прокаїнова голка вистромилась і сховалася, знову вистромилась і знов сховалася. З вістря впала прозора краплина дурману, що породжує сни, від яких нема пробудження; голка зникла в пащі собаки.