Шелестіння карт, порухи рук, тремтіння повік, надокучливе бурмотіння вмонтованого в стелю годинника, який промовляв: «...одна година тридцять п’ять хвилин, четверте листопада, четвер... одна година тридцять шість... одна година тридцять сім...» Ляскання карт по засмальцьованому столу. До Монтеґа долинали всі звуки, хоч він і міцно заплющив очі, створивши цим нетривку перепону для них. Однак і з заплющеними очима він виразно відчував усе, що було навколо: начищені мідь і бронзу, сяйво ламп, тишу пожежної станції. А люди за столом, яких він зараз не бачив, зітхали, заглядаючи в свої карти, чекали. «...Година сорок п’ять хвилин...» Голос годинника лунав так, ніби оплакував негоду холодного ранку і ще холоднішого року.
— Що сталося, Монтеґ? Монтеґ розплющив очі.
Десь бурмотіло радіо, «...будь-якої хвилини може бути оголошена війна. Країна готова захищати свою...»
Пожежна станція здригнулася: над нею, перетинаючи чорне досвітнє небо, з монотонним свистом промчали ракетні літаки. Монтеґ кліпнув. Бітті розглядав його, наче скульптуру в музеї. От зараз він підійде, доторкнеться до Монтеґа, розгадуючи його провину, причини його страху. Провину? Але чим він завинив?
— Ваш хід, Монтеґ.
Монтеґ глянув на цих людей, обличчя яких були обпалені вогнем тисяч справжніх і десятків тисяч уявних пожеж, що забарвили багрянцем їхні щоки, запалили їхні очі. Вони спокійно дивилися на вогники своїх запальничок, розкурюючи чорні люльки, які майже безперестанку диміли. Вугляно-чорне волосся, чорні, мов сажа, брови, чисто виголені, синюваті й водночас сіруваті, ніби притрушені попелом, щоки — знак їхнього спадкового ремесла. Монтеґ здригнувся, вуста його розтулилися. Чи він бачив коли-небудь пожежника, який би не мав чорного волосся, чорних брів, вогняного лиця, чисто виголених і водночас ніби зовсім неголених щік? Ці люди — достоту його віддзеркалення! Невже в пожежники брали не лише за нахилом, а й за зовнішністю? Попелясті обличчя, стійкий сморід гару від люльок, що невпинно диміли. Ось підвівся брандмейстер Бітті, оповитий хмарою тютюнового диму. Розпечатав нову пачку тютюну — целофан рвався з тріском, схожим на тріск багаття. Монтеґ поглянув на карти, що тримав у руці:
— Я... я задумався. Згадав пожежу на минулому тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що з ним сталося?
— Він волав як несамовитий, і його відвезли до божевільні.
— Але ж він не божевільний!
— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.
— Я намагався уявити,— вів далі Монтеґ,— що відчуває людина в такій ситуації. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?
— У нас немає книжок.
— А якби були?
— Може, у вас є?
Бітті повільно опустив і підвів повіки.
— Ні.— Монтеґ глянув поверх голови гравців на стіну, де висіли друковані на машинці списки заборонених книжок. їхні назви стрибали в полум’ї, коли цілі віки щезали під ударами його сокири й палали, политі гасом — не водою! — зі шланга в його руках.— Ні.— І наче відчув легесенький доторк прохолодного вітру, що здійнявся у вентиляційній решітці вдома й війнув прохолодою йому в обличчя. Потім знову побачив самого себе в зеленому парку, де він розмовляв зі старим чоловіком, а в парку теж дув холодний вітер.
Монтеґ трохи повагався, а тоді мовив:
— Чи воно завше... чи завше було так, як тепер? Пожежні станції, наша робота? Тобто, я маю на оці, колись, давно-давно...
— Колись, давно-давно! — вигукнув Бітті.— Що це за балачки?
«От я дурний,— подумав Монтеґ,— я ж сам себе виказую!»
На минулій пожежі йому попала до рук книжка дитячих казок, він прочитав лише рядок у ній...
— Я хочу сказати,— провадив він,— що в давні часи, коли будівлі ще не були вогнетривкими...— Нараз йому здалося, ніби то не він промовляє ці слова, а чийсь інший, набагато молодший голос. Він тільки розтуляв вуста, говорила ж за нього Кларіс Маклелен.— Хіба тоді пожежники не гасили пожеж, замість того, щоб розпалювати їх?
— Оце здорово! — Стоунмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтеґом. Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтеґ прочитав добре знайомі рядки:
«Правила