Він приголомшливо розглядав цю білу руку, то відводячи її від себе, ніби далекозорий, то підносячи мало не до очей, як сліпий.
— Монтеґ! Здригнувшись, він озирнувся.
— Не стійте там, як ідіот!
Книжки лежали, мов купи свіжої риби, підготовленої для соління. Пожежники метушились коло них, спотикалися, падали. Спалахували золоті очі тиснених назв і, падаючи, згасали.
— Гас!
Ввімкнули помпи, і струмені холодного гасу ринули з баків з цифрою 451, що висіли за спинами пожежників. Кожну книжку, кожну кімнату було полито гасом. Тоді всі квапливо спустились униз. Монтеґ, похитуючись і задихаючись від випарів гасу, йшов останній.
— Виходьте! — наказали вони жінці.
Вона стояла навколішки серед книжок, торкаючись їхніх просякнутих гасом шкіряних і картонних палітурок, обмацувала золоте тиснення, з німим докором дивлячись на Монтеґа.
— Не матимете ви моїх книжок,— проказала вона.
— Ви знаєте закон,— відповів Бітті.— Де ваш глузд? У книжках повно суперечностей. А ви просиділи хтозна-скільки років під замком у своїй вавілонській вежі! Облиште все! Людей, про яких ідеться в цих книжках, ніколи не було. Ну-бо, ходімо!
— Зараз будинок займеться,— сказав Бітті.
Пожежники незграбно простували до дверей... Вони озирнулися на Монтеґа, який ще стояв коло жінки
— Не можна ж її залишати тут! — рішуче заявив він.
— Вона не піде.
— Тоді треба її примусити! Бітті підніс руку з запальничкою.
— Пора повертатися до пожежної станції. А ці фанатики завжди намагаються заподіяти собі смерть, річ відома.
Монтеґ доторкнувся до жінчиного ліктя.
— Ходімо зі мною.
— Ні,— відказала та.— Але вам — дякую.
— Рахую до десяти,— мовив Бітті.— Один. Два.
— Будь ласка,— благав Монтеґ жінку.
— Три... Чотири...
— Ходімо.— Монтеґ потягнув за собою жінку.
— Я волію залишитися тут,— спокійно відповіла та.
— П’ять... Шість...
— Можете не рахувати,— сказала жінка й розтулила кулак — на долоні лежала якась тоненька паличка.
Звичайний собі сірник.
Але, забачивши його, пожежники метнулися геть із дому. Брандмейстер Бітті, намагаючись зберегти гідність, позадкував до виходу. На його червоному обличчі горіли й вигравали відблиски тисяч пожеж і нічних тривог.
«Боже мій,— подумав Монтеґ,— а й справді сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?»
На червоному обличчі Бітті, який зашпортавсь у дверях, промайнув страх. Жінчина рука судомно стиснула сірника. Повітря було просякнуте випарами гасу.
Книжка, яку Монтеґ заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.
— Ідіть,— промовила жінка, і Монтеґ відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де, наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.
Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.
Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.
Але він запізнився.
Монтеґові перехопило подих — жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.
З будинків на вулицю вибігали люди.
Назад поверталися мовчки, не дивлячись один на одного. Монтеґ сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися на дорогу. Потужна «саламандра» круто повернула за ріг і помчала далі.
— Рідлі,— нарешті промовив Монтеґ.
— Що? — спитав Бітті.
— Вона сказала «Рідлі». Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: «Будьте мужнім, Рідлі». І ще щось... щось іще...
— «Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити»,— промовив Бітті.
Після цих слів Стоунмен і Монтеґ здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.
— Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.
Монтеґ і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.
— Я геть напханий всякими цитатами й висловами,— сказав Бітті.— Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь... Не ловіть гав, Стоунменеі
Стоунмен загальмував.
— Хай йому грець! — вигукнув Бітті.— Проскочили свій поворот.