Вони не могли навіть торкнутися одне одного крізь скло.
— Мілдред, пам’ятаєш, я тобі казав про дівчину?
— Про яку дівчину? — сонно запитала вона.
— Про дівчину з сусіднього будинку.
— Про яку дівчину з сусіднього будинку?
— Та про ту, що вчиться в школі, її звати Кларіс.
— А, так-так,— відповіла дружина.
— Ось уже кілька днів, точніше кажучи, чотири дні я ніде її не бачу. А ти не зустрічала її?
— Ні.
— Я хотів був розповісти тобі про неї. Вона дуже дивна.
— А, тепер я знаю, про кого йдеться.
— Я так і думав, що ти її знаєш.
— Вона...— сказала Мілдред у темряву.
— Що вона? — запитав Монтеґ.
— Я хотіла тобі сказати й забула. Зовсім забула.
— Кажи тепер. Що з нею?
— її, здається, немає.
— Немає?
— Вся родина кудись переїхала. Але дівчини зовсім немає. Здається, вона померла.
— Ти, мабуть, говориш про якусь іншу дівчину.
— Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона попала під машину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно, але, здається, дівчина померла.
— Ти певна?
— Ні. А втім, так. Певна.
— Чому ти мені досі нічого не сказала?
— Забула.
— Чотири дні,— повторив він пошепки. Вони нерухомо лежали в темній кімнаті.
— Добраніч,— нарешті сказала Мілдред.
Почувся тихий шурхіт: Мілдред обмацувала подушку. Радіовтулка ворухнулася під її рукою, наче жива комашка, і знову задзижчала у вусі в Мілдред.
Монтеґ прислухався — його дружина стиха наспівувала.
За вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух. Але в цій тиші до Монтеґа долинув якийсь звук — ніби хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній лист, перетнуло лужок і зникло.
«Механічний пес,— подумав Монтеґ.— Його сьогодні випустили. Вештається коло будинку. Якщо відчинити вікно...»
Та він не відчинив вікна.
Вранці його кидало то в жар, то в холод.
— Невже ти захворів? — запитала Мілдред. Він заплющив запалені очі.
— Так.
— Але ж учора ввечері ти був здоровий.
— Ні, я не був здоровий.— Він чув, як у вітальні галасували «родичі».
Мілдред, схилившись над ліжком, зацікавлено дивилася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей,— волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою вона йому й не пригадувалась...
— Дай мені таблетку аспірину й води.
— Треба вставати,— відказала вона.— Вже полудень. Ти проспав на п’ять годин більше, ніж звичайно.
— Чом ти не вимкнеш вітальню?
— Але ж там мої «родичі»!
— Ти можеш це зробити заради хворої людини?
— Я притишу звук.
Вона вийшла зі спальні й незабаром повернулася, нічого не зробивши.
— Де ж аспірин?
— Ти ніколи досі не хворів.— Вона знову вийшла.
— Так, а тепер хворий. На роботу не піду. Зателефонуй Бітті.
— Ти так дивно поводився вночі.— Наспівуючи, вона підійшла до нього.
— Де аспірин?— Він дивився на склянку з водою, яку вона йому подала.
— Ах! — Вона знову пішла до ванної.— Щось трапилось учора?
— Пожежа, оце і все.
— А я дуже гарно провела вечір,— долинув її голос із ванної.
— Що ж ти робила?
— Дивилася передачу.
— Яку?
— Програму.
— Яку програму?
— Дуже гарну.
— Хто грав?
— Уся трупа.
— Еге ж, уся трупа, вся трупа, вся трупа.— Він тис пальцем на болючі очі. Раптом хтозна-звідки війнуло гасом, і Монтеґ почав блювати.
Ввійшла, все ще наспівуючи, Мілдред і здивовано спитала:
— Що це ти робиш?
Він з відразою подивився на підлогу.
— Ми разом з книжками спалили стару жінку.
— Добре, що цей килим миється.— Вона принесла швабру й заходилася витирати підлогу.— Вчора ввечері я була в Гелени.
— Хіба не можна дивитися виставу вдома?
— Звісно, можна, але іноді приємно піти в гості. Вона вийшла до вітальні. Монтеґ чув, як вона співає.
— Мілдред! — гукнув він.
Вона повернулась, наспівуючи й легенько клацаючи в такт пальцями.
— Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній вечір? — сказав він.
— А що таке?
— Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.
— Ну?
Вітальня аж вибухала від оглушливих звуків.