— Ви, певне, наша нова сусідка?
— А ви, мабуть...— вона відвела очі від емблем його професії,— пожежник? — її голос завмер.
— Як дивно ви це сказали...
— Я... я здогадалася б навіть із заплющеними очима.
— Що, запах гасу? Моя дружина завжди на це скаржиться,— засміявся він.— Його ніколи не можна цілком позбутися.
— Атож, не можна,— мовила вона з якимось острахом.
Монтеґові здалося, ніби вона кружляє навколо нього, обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає кишені, хоч вона й не зрушила з місця.
— Гас,— проказав він, уриваючи задовгу мовчанку,— мені пахне, як парфуми.
— Справді?
— Атож. Чом би й ні? Дівчина трохи подумала.
— Не знаю,— сказала вона, тоді озирнулась на тротуар, що вів до їхніх будинків.— Можна, я піду з вами? Мене звуть Кларіс Маклелен.
— Кларіс. А я — Гай Монтеґ. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?
Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місячного сяйва тротуаром, і Монтеґові здавалося, ніби в повітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць; він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року.
Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтеґ знав — вона зараз обмірковує, як краще відповісти на його запитання.
— Так-от,— промовила дівчина,— мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він, відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.
Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено сказала:
— Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.
— А чого мене боятися? — здивувався він.
— Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина...
У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої води, він побачив своє відображення, темне й крихітне, але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками лілового бурштину з вкрапленим навіки його образом.
її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тендітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини м’яким, немеркнучим світлом. То було не різке електричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний пломінець свічки. Одного разу, коли він ще був малий, чогось погасла електрика. Тоді мати десь знайшла й засвітила останню свічку. То була мить перетворень: при цьому світлі простір зменшився, затишно оточив їх, і вони обоє, мати й син — сиділи, ніби самі перетворені, бажаючи одного — щоб електрики не було якомога довше...
Раптом Кларіс Маклелен сказала:
— Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?
— Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.
— А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите? Він засміявся.
— Це протизаконно!
— Авжеж, авжеж...
— Це непогана робота. В понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу — Уїтмена, в п’ятницю-Фолк-нера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.
Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:
— А чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх?
— Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.
— Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.
Він засміявся.
Дівчина швидко поглянула на нього.
— Чого ви смієтесь?
— Не знаю.— Він знову засміявся, та зненацька замовк.— А що?
— Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповіла одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?