— Підкинути книжки, дати сигнал тривоги і дивитися, як горять будинки пожежників? Ви цього хочете?
Фабер звів брови й подивився на Монтеґа, наче вперше його побачив.
— Я пожартував.
— Ви вважаєте, що це діловий план? Якщо ви ручаєтесь, можна було б спробувати.
— Ніхто нічого не може гарантувати! Адже колись у нас було скільки хочеш книжок, а ми шукали найвищий бескид, аби зіскочити з нього. Тут безперечне тільки одне: нам справді треба дихати на повні груди. Нам справді потрібні знання. І, може, десь років через тисячу ми навчимося вибирати для стрибків нижчі бескиди. Книжки існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні і вперті віслюки. Вони наче преторіанська охорона Цезаря, яка нашіптувала йому під час тріумфальних процесій: «Пам’ятай, Цезарю, що й ти смертний!» Більшість із нас не може всюди встигнути, з усіма побалакати, відвідати всі міста світу, нам бракує часу, грошей і відповідної кількості друзів. Все, що ви шукаєте, Монтеґ, існує, але звичайна людина може побачити на власні очі хіба що один відсоток, а решту дев’яносто дев’ять спізнає завдяки книжкам. Не вимагайте гарантій. І не чекайте порятунку від чогось одного — від людини, машини чи бібліотеки. Створюйте самотужки засоби порятунку,— і якщо втопитеся, то принаймні знатимете, що пливли до берега.
Фабер підвівся й почав ходити по кімнаті.
— Ну? — запитав Монтеґ.
— Ви це серйозно — про пожежників?
— Цілком.
— Підступний план, нічого не скажеш.— Фабер схвильовано глянув на двері спальні.— Бачити, як по всій країні палають будинки пожежників, гинуть ці розсадники зради! Саламандра пожирає свій власний хвіст! Це ж чудово!
— Я маю адреси всіх пожежників. Якщо ми створимо своєрідну підпільну...
— Людям не можна довіряти — ось що найжахливіше. Ви і я, хто ще?
— Хіба не залишилося таких професорів, як ото ви, колишніх письменників, істориків, мовознавців?
— Повмирали або дуже старі.
— Чим старіші, тим краще — менше привертають увагу. Адже ви багатьох знаєте.
— Авжеж. Є багато акторів, які вже хтозна-скільки років не грали в п’єсах Піранделло, Шоу, Шекспіра, бо ці п’єси надто правдиво зображують життя. Можна було б використати їхній гнів. І благородне обурення істориків, які не написали жодного рядка за сорок останніх років. Правда, ми могли б створити школу наново і навчити людей мислити й читати.
— Так!
— Але все це краплина в морі. Вся наша культура мертва. Самий її кістяк слід перетворити — відлити в нову форму. Але це не так просто! Річ не в тому, щоб знову взяти в руки книжку, яку ти відклав півстоліття тому. Згадайте, що пожежники потрібні досить рідко. Люди самі перестали читати, з власної волі. Час від часу ви, пожежники, влаштовуєте для нас циркові вистави — підпалюєте будинки — і юрми людей збираються подивитися на вогонь, але все це лише інтермедія, вставний номер, і навряд чи на цьому все тримається. Охочих бунтувати за наших часів обмаль. А з тих небагатьох, що є, більшість легко залякати. Чи можете ви танцювати швидше за Білого клоуна, кричати голосніше за самого пана Трюкача і всіх «родичів»? Якщо так, то, певне, доможетеся свого. А взагалі, Монтеґ, ви таки дурень. Адже люди справді розважаються.
— І накладають на себе руки? І вбивають одне одного?
Поки вони розмовляли, над будинком мчали бомбардувальники, тримаючи курс на схід, і лише тепер співрозмовники помітили це й замовкли, прислухаючись до могутнього ревища реактивних двигунів, відчуваючи, як від нього все стрясається у них всередині.
— Потерпіть, Монтеґ. Ось буде війна — і всі наші «родичі» самі замовкнуть. Наша цивілізація мчить до загибелі. Відступіть, щоб вас не зачепило колесом.
— Але хтось мусить бути напоготові, аби відбудовувати все після вибуху?
— Хто? Ті, хто може цитувати Мільтона? Хто може сказати, що він пам’ятає Софокла? Нагадувати тим, хто врятувався, що людина має й добрі риси? Та вони лише назбирають каменюк і заходяться жбурляти ними одне в одного! Йдіть додому, Монтеґ. Лягайте спати. Навіщо марнувати свої останні години на те, щоб кружляти по клітці й переконувати себе, що ти не білка в колесі?
— Отже, вам уже все байдуже?
— Ні, не байдуже,— я аж хворію через це.
— І ви не допоможете мені?
— На добраніч, на добраніч.
Руки Монтеґа потяглися до Біблії. Він сам здивувався, що зробили його руки, а вони, мов дві живі істоти, перейняті одним поривом, раптом почали виривати сторінки. Відірвали титульну сторінку, перший аркуш, другий...
— Божевільний! Що ви робите?-Фабер підскочив, наче його вдарили. Він кинувся до Монтеґа, але той відштовхнув його. Руки Монтеґа й далі рвали книжку. Ще шість аркушів упали на підлогу. Монгет підняв їх і зім’яв перед очима Фабера.