— Так.
Мілдред, сміючись, вихопила в нього книжку.
— Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Ручаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження слів — тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сторінці, любий!
Він подивився на відкриту сторінку. Знову забриніла бджола в вусі: «Читайте», — Як називається вірш, любий?
— «Берег Дувра».
Язик у Монтеґа прилип до піднебіння.
— А тепер читай — виразно і не поспішаючи.
В кімнаті стало гаряче; Монтеґа кидало то в жар, то в холод; вони наче опинилися посеред спекотної пустелі — три жінки сиділи на стільцях, а він стояв перед ними, похитуючись, чекаючи, поки місіс Фелпс перестане обсмикувати свою сукню, а місіс Бауелс забере руки від зачіски. Нарешті він почав читати — тихо, затинаючись, а тоді з кожним рядком усе голосніше і впевненіше. Голос його линув над пустелею, злітав у біле небо, кружляв у розпеченій порожнечі над трьома жінками:
— Довіри океан
Колись безмежний був і землю звідусіль
Він обіймав, як пас барвистий, залюбки.
Але тепер мені
Чутні лише плачі й протяглий стогін хвиль,
Що ринуть крізь туман
Під вітру свист назад, назад, сумні,
Розбившись об життєві стрімчаки.
Стільці рипіли. Монтеґ читав далі:
— Прошу, любове, я
Нам вірність зберегти. Бо цей примарний світ,
Що, як здається нам, цвіте, мов первоцвіт,
Прекрасний і новий, веселками сія -
Насправді це сумна, печальна круговерть,
Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;
Він — темне поле битв, поразок сум’яття,
Це бродять втікачі, що пережили смерть,
Де ми — як решта військ, в бою розбитих геть (1).
Місіс Фелпс ридала.
її приятельки дивилися на її сльози, на спотворене гримасою обличчя. Вони сиділи, не насмілюючись доторкнутися до неї, вражені таким незвичайним проявом почуттів. Місіс Фелпс ридала нестямно. Монтеґ сам був зворушений і приголомшений.
— Тихше, тихше, Кларо,— обізвалася Мілдред,— заспокойся, все гаразд, Кларо! Перестань! Кларо, що з тобою?
— Я... я...— схлипнула та,— не знаю...
Місіс Бауелс підвелась і грізно подивилась на Монтеґа.
— Бачите? Я ж знала наперед, що так буде! І вийшло на моє! Я завжди казала, що поезія — це сльози, поезія — це самогубства, істерики, погане самопочуття; поезія — це хвороба. Ви злий, містере Монтеґ, злий, злий!
«Ну, а тепер...» — прошепотів Фабер.
(1) Автор вірша — англійський поет XIX ст. Метью Арнольд.
Монтеґ слухняно повернувся, підійшов до каміна і просунув книжку крізь мідну решітку назустріч нетерплячому ВОГНЮ.
— Дурні слова, дурні слова, дурні слова, вони тільки ранять душу,— вела далі місіс Бауелс.— Чому люди прагнуть завдавати біль одне одному? Хіба й без того мало болю в світі? Таж ні, ще треба мучити людей такими нісенітницями!
— Кларо, заспокойся, Кларо! — благала Мілдред, смикаючи місіс Фелпс за руку.— Перестань! Ми зараз ввімкнемо «родичів», заспокойся. Візьми себе в руки! Ми сміятимемось і розважатимемось, нам буде добре! Та перестань же плакати, ми зараз влаштуємо бенкет.
— Ні,— відказала місіс Бауелс.— Я йду додому. Захочете відвідати мене й моїх «родичів» — ласкаво прошу. Але в цьому домі, в цього божевільного пожежника ноги моєї більше не буде!
— Ідіть геть! — спокійно сказав Монтеґ, дивлячись їй просто в вічі.— Ідіть додому й подумайте про свого першого чоловіка, якого ви покинули, про другого чоловіка, який розбився в реактивному автомобілі, про третього чоловіка, який теж незабаром розтрощить собі голову! Йдіть і подумайте про десятки зроблених вами абортів, про ваші кляті кесареві розтини, про ваших дітей, які вас глибоко ненавидять! Ідіть і подумайте, як це трапилось і чи ви намагалися зробити що-небудь, аби цього не було! Йдіть додому, йдіть! — Він уже кричав.— Ідіть, поки я вас не вдарив і не викинув геть!
Двері грюкнули — гості пішли. Монтеґ самотньо стояв у холодній тиші вітальні, де стіни нагадували брудний сніг.
У ванній кімнаті хлюпотіла вода. Він чув, як Мілдред торохтіла пляшечками з ліками, витрушуючи на долоню снодійні таблетки.
«Який ви дурень, Монтеґ, який ви несосвітенний дурень!..»
— Замовкніть! — Монтеґ висмикнув з вуха зеленаву кульку й кинув її в кишеню.
Монтеґ обшукав весь будинок і знайшов нарешті книжки за холодильником, куди їх засунула Мілдред. Кількох книжок бракувало, і Монтеґ збагнув, що Мілдред сама вже почала потроху викидати вибухівку зі свого дому. Але гнів його вже пересівся, нагадували про себе лише втома й подив: навіщо він усе це зробив?