Він стояв у передпокої, дивлячись на неї.
— Справді, цікаво,— повторила вона.
— Про що п’єса?
— Я ж тобі казала. Там три дійові особи — Боб, Рут і Гелен.
— Еге ж!
— Це справді надзвичайно цікаво. Буде ще цікавіше, коли матимемо четверту телевізорну стіну. Як ти вважаєш, чи довго нам доведеться заощаджувати, аби замість звичайної стіни поставити телевізорну? Це коштує лише дві тисячі доларів.
— Третина того, що я заробляю за рік.
— Усього-на-всього дві тисячі,— повторила вона.— Ти міг би інколи й про мене потурбуватись. Якби ми поставили четверту телевізорну стіну, ця кімната була б уже не тільки наша — тут оселились би різні незвичайні люди. Можна відмовитись від чогось іншого.
— Ми й так багато від чого відмовились, щоб виплатити за третю стіну. Лише два місяці тому її поставили, якщо ти пам’ятаєш.
— Лише два місяці тому! — Якусь мить вона дивилась на Монтеґа, тоді промовила: — Ну, до побачення, любий.
— До побачення.— Він пішов був, та раптом зупинивсь і озирнувся.— П’єса щасливо закінчується?
— Я ще не дочитала до кінця.
Він підійшов, прочитав останню сторінку, кивнув, згорнув п’єсу, віддав її дружині й вийшов з дому на мокру від дощу вулицю.
Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, підвівши голову,— на її обличчя падали окремі краплини. Побачивши Монтеґа, вона посміхнулась.
— Здрастуйте!
Він привітався, а тоді спитав:
— Ну, що-небудь ще надумали?
— Аякже, адже я божевільна. Так добре, коли дощить... Я люблю гуляти під дощем.
— Не думаю, щоб мені це сподобалося.
— А може, й сподобалося б, якби спробували.
— Ніколи не пробував. Вона облизнула губи.
— Дощ навіть на смак приємний.
— І чого це вам кортить усе спробувати на смак хоч раз? — запитав він.
— Буває, що й не раз.— Вона глянула на щось, за-тиснуте в руці.
— Що там у вас?— поцікавився Монтеґ.
— Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася знайти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета — потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться.— Вона, всміхаючись, доторкнулася підборіддям до квітки.
— Навіщо це?
— Коли залишиться слід,— значить, я закохана. Є слід?
Монтеґові нічого не лишалось, як подивитися на її підборіддя.
— Ну що? — запитала дівчина.
— Жовте.
— Чудово! А тепер перевіримо на вас.
— Зі мною нічого не вийде.
— Побачимо.
Не встиг він і ворухнутись, як дівчина тицьнула йому кульбабу в підборіддя. Монтеґ мимохіть відсахнувся, а вона засміялася.
— Стійте тихо!
Подивившись на його підборіддя, Кларіс насупилась.
— Ну що? — запитав Монтеґ.
— Як вам не соромно! — вигукнула вона.— Ви ні в кого не закохані!
— Ні, закоханий.
— Але ж цього не видно.
— Я дуже закоханий! — Bin намагався викликати в уяві чиє-небудь обличчя, але марно.— Закоханий!
— О, будь ласка, не дивіться на мене так.
— Це все ваша кульбаба,— мовив він.— Весь пилок перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося нічого.
— Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу, що засмутила... Даруйте, я не хотіла, справді, не хотіла...— Вона легенько торкнулась його ліктя.
— Ні, ні,— поквапливо відповів він.— Усе гаразд.
— Мені треба йти. Скажіть, що прощаєте мені. Я б не хотіла, щоб ви на мене сердилися.
— Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.
— Я йду до свого психіатра. Мене примушують до нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене облуплювати шар за шаром.
— Мені теж здається, що вам потрібен психіатр,— сказав Монтеґ.
— Ні, ви так не думаєте. Він зітхнув, а тоді промовив:
— Еге ж, не думаю.
— Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, дивлюся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам свою колекцію.
— Гаразд.
— Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу їм: іноді просто сиджу й думаю. Але не кажу, про що. А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?
— Ні, я...
— Ви пробачили мені, так?
— Так.— Він замислився.— Так, пробачив. Сам не знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?