Монтеґ стояв поблизу люка, намагаючись опанувати себе. Позад нього, в кутку, за столом, освітленим лампою під зеленим абажуром, четверо чоловіків грали в карти. Вони поглянули на Монтеґа, але ніхто нічого не сказав. Лише один, у капелюсі брандмейстера з зображенням фенікса, нарешті гукнув через усю кімнату, тримаючи карти в сухорлявій руці:
— Що скоїлося, Монтеґ?
— Він мене не любить.
— Хто, пес? — Брандмейстер вивчав свої карти.— Облиште. Він не може любити чи не любити... Він просто «функціонує». Це ніби в задачі з балістики. Для нього розраховано траєкторію, він іде по ній. Сам знаходить мішень, сам повертається назад і вимикається. Мідний дріт, акумулятори, електрика — і все.
Монтеґ судомно вдихнув повітря.
— Його можна настроїти на будь-яку сполуку — стільки-то амінокислот, стільки-то фосфору, стільки-то жирів і лугу. Чи не так?
— Ну, це всім відомо.
— Хімічний склад і процентне співвідношення кожного з нас зареєстровані в загальній картотеці там, унизу. Хіба не міг хто-небудь настроїти «пам’ять» механічного пса, нехай частково, на якусь сполуку, ну, хоча б на амінокислоти? Цього досить, щоб зробити те, що він зробив щойно,— він реагував на мене.
— Дурниці,— кинув брандмейстер.
— Він роздратований, але не розлючений. Хтось настроїв його пам’ять проти мене, саме настільки, щоб він гарчав, коли я доторкаюся до нього.
— Та хто б це міг бути? — здивувався брандмейстер.— Хіба в вас тут є вороги, Гаю?
— Нібито нема.
— Завтра механіки перевірять пса.
— Він не вперше гарчить на мене,— сказав Монтеґ.— Минулого місяця — двічі.
— Все буде гаразд, не хвилюйтеся.
Але Монтеґ не рушав з місця — він думав про вентиляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що було сховане за нею. А що, коли хто-небудь із пожежників довідався про це й «розповів» механічному псові?..
Брандмейстер, підійшовши до люка, запитливо глянув на Монтеґа.
— Я намагаюсь уявити,— сказав Монтеґ,— про що пес думає ночами? Чи справді він оживає, коли кидається на когось? Від цього мені стає моторошно.
— Він думає лише про те, що ми від нього вимагаємо.
— Шкода,— тихо проказав Монтеґ,— бо ми в нього вкладаємо тільки одне — переслідувати, хапати, вбивати. Сором нам, що ми не вміємо навчити його нічого іншого!
Брандмейстер Бітті зневажливо пирхнув.
— Дурниці! Механічний пес — взірець того, що може створити людський геній, чудова рушниця, яка сама знаходить ціль і влучає без промаху.
— Саме тому я й не хотів би бути наступною жертвою,— сказав Монтеґ.
— У чому річ? У вас нечисте сумління? Монтеґ зиркнув на Бітті.
Той стояв, пильно дивлячись на нього, потім губи в брандмейстєра здригнулися в усмішці і він зайшовся тихим, майже безгучним сміхом.
Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів.
І щодня, виходячи з дому, він знав, що Кларіс десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в’язала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів у маленькій торбинці, кілька опалих листків, дбайливо пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених кнопками до вхідних дверей. Щодня Кларіс проводжала його до повороту. Один день був дощовий, другий — погожий, наступного дня дув сильний вітер, потім був лагідний, теплий день, а після того настав жаркий день, ніби вернулося спекотне літо, обличчя в Кларіс до полудня вже трохи засмагло.
— Чому мені здається,— запитав якось Монтеґ, коли вони підходили до метро,— ніби я знаю вас дуже давно?
— Бо ви мені подобаєтесь,— відповіла вона,— а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного.
— Коли я з вами, мені здається, що я дуже старий і годжуся вам в батьки.
— Тоді скажіть, чому в вас немає дочки, такої як я, якщо ви так любите дітей.
— Не знаю.
— Ви жартуєте!
— Я хотів сказати...— Він затнувся і похитав головою.— Ну, моя дружина... бачте, вона ніколи не хотіла мати дітей.
Дівчина перестала всміхатися.
— Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глузуєте з мене. Ото дурна!
— Ні, ні,— заперечив Монтеґ.— Дуже добре, що ви запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав... Добре, що запитали.
— Поговорімо про щось інше. Ви нюхали коли-небудь опале листя? Знаєте, чим воно пахне? Корицею! Ось понюхайте.
— Еге ж, справді схоже на корицю.
Вона дивилася на нього променистими темними очима.