На початку своєї кар’єри амбітний афінський полководець і державний діяч Алківіад (450—404 рр. до н. е.) створив грізну зброю, яка стала джерелом його влади. Зустрічаючись із оточенням, він відчував його настрій і смаки та підлаштовував під них свої слова і вчинки, щоб віддзеркалити найглибші бажання людей. Він приваблював їх ідеєю, буцімто їхні цінності вищі за цінності інших, а його мета — пристосуватися до них або й допомогти здійснити їхні мрії. Мало хто міг устояти перед його чарами.
Першим, хто піддався його впливу, був філософ Сократ. Алківіад був протилежністю Сократовому ідеалу простоти і чесності: він розкошував і був цілком безпринципним. Однак, зустрічаючись із Сократом, він віддзеркалював поміркованість старого, їв просту їжу, супроводжував Сократа під час довгих мандрівок і бесідував із ним тільки про філософію і чесноти. Сократ не повністю помилився щодо нього, бо трохи знав про інше життя Алківіада. Але через це він став уразливим для логіки, що лестила йому: він відчував, ніби лише в його присутності чоловік стає на шлях доброго розуму, слухається його. Це почуття сп’янило Сократа, і він став щирим аматором і прихильником Алківіада, а одного разу філософ, ризикуючи життям, урятував Алківіада на полі битви.
Афінці вважали Алківіада своїм найкращим промовцем, бо він умів неперевершено підлаштовуватися під сподівання слухачів і віддзеркалювати їхні бажання. У своїх найвидатніших промовах він підтримав вторгнення на Сицилію, бо вважав, що це зробить Афіни багатими й уславить його самого. Промови Алківіада виражали невтоленне жадання молодих афінців завойовувати для себе нові землі, а не проживати здобутки предків. Але він також пристосовувався і до ностальгії старшого покоління за роками слави, коли афінці стали на чолі греків у борні з Персією та почали творити імперію. Тепер Афіни мріяли про загарбання Сицилії. План Алківіада схвалили, а його самого поставили на чолі виправи.
Доки Алківіад воював у Сицилії, деякі афінці сфабрикували проти нього звинувачення у профанації священних статуй. Він знав, що вороги стратять його, якщо він повернеться додому, і тому дезертирував із афінського флоту й перекинувся до затятого ворога Афін — Спарти. Спартанці вітали перехід на їхній бік такої відомої людини, хоча їх непокоїла його репутація. Алківіад любив розкіш, а спартанці були воїнами і віддавали перевагу аскетизму, тому вони побоювалися, що він розбестить їхню молодь. Їм відлягло, коли вони побачили, що Алківіад, який прибув до Спарти, виявився не таким: на відміну від них, він не підстригався, приймав холодні купелі, споживав чорний хліб із юшкою і носив простий одяг. Для спартанців це означало, що він віддає перевагу їхньому способу життя, а не афінському; ба більше — він свідомо вирішив стати спартанцем, хоча й не народився ним, і тому попереду всіх інших заслуговує на шанування. Він зачарував їх, і спартанці дали йому величезну владу. На жаль, Алківіад не вмів вчасно зупинитися: він спокусив дружину правителя Спарти, і вона завагітніла. Коли правда спливла, йому знову довелося тікати й рятувати своє життя.
ЛОРЕНЦО ДЕ МЕДІЧІ СПОКУШУЄ ПАПУ
Лоренцо [де Медічі] не втрачав жодної нагоди зробити так, щоб Папа Інокентій ставився до нього з дедалі більшою повагою, і зміцнити дружбу з ним, а, якщо можливо, здобути ще і його прихильність. Він вивчив смаки Папи і підтримував їх. Посилав йому… бочки його улюбленого вина… У куртуазних і улесливих листах, у яких він підбадьорював Папу, коли той хворів, Лоренцо писав, що відчував його страждання, ніби вони йому самому випали, підтримував його словами на зразок «Папа такий, яким хоче бути», і побіжно викладав власні погляди на правильну політику Інокентія. Папа був вдячний Лоренцо за увагу і погоджувався з його аргументами… Інокентій настільки перебрав собі погляди Лоренцо, що, як роздратовано висловився феррарський посол, «Папа спить і бачить очима Лоренцо Величного».
Цього разу Алківіад утік до Персії, де він різко перейшов від спартанської простоти до повняви перського розкошування. Звичайно, персам лестило, що грек рівня Алківіада віддає перевагу їхній культурі, а не власній, і вони віддячили йому почестями, землею і владою. Зваблені дзеркалом, вони не помітили, що за цим щитом Алківіад веде подвійну гру, таємно допомагаючи афінцям воювати зі Спартою, аби знову прислужитися місту, до якого він відчайдушно хотів повернутися і яке зустріло його з розкритими обіймами в 408 р. до н. е.
Тлумачення
На початку політичної кар’єри Алківіад зробив відкриття, яке змінило його підхід до влади: він мав яскраву і сильну особистість, але, активно обстоюючи свої ідеї у розмові з іншими, він здобував лише жменьку прибічників, натомість відштовхуючи набагато більше людей. Тож Алківіад дійшов висновку, що секрет влади над масами полягає не в тому, щоб накидати людям свої переконання, а в тому, щоб, як хамелеон, прибрати собі їхні переконання. А щойно люди ловилися на цей гачок, вони вже не бачили його обману.
Зрозумійте: кожна людина ховається у власній нарцистичній мушлі. Коли ви намагаєтеся накинути людям своє его, мур між вами росте, а опір зростає. А віддзеркалюючи людей, ви залучаєте їх до нарцистичного захвату: вони бачать перед собою відбиток власної душі. Цей відбиток створюєте ви. Використавши дзеркало для зваблення, ви одержуєте величезну владу над людьми.
Однак варто звернути увагу і на небезпеку нерозбірливого використання дзеркала. У присутності Алківіада люди почувалися вільніше, а їхні его немов подвоювалися. А щойно він пішов, у них виникало відчуття порожнечі і власної нікчемності, а коли вони бачили, як він повністю віддзеркалює зовсім інших людей, як це він перед тим робив із ними, то відчували, що їх не тільки принизили, а й зрадили. Алківіадове зловживання ефектом Дзеркала викликало в цілих народів відчуття того, що їх просто використали — через це йому раз у раз доводилося тікати. Зрештою, Алківіад настільки розлютив спартанців, що вони його вбили. Дзеркалом звабника слід користуватися обережно і розважливо.
Дотримання 3
У 1652 році недавно овдовіла баронеса Манчині перевезла родину з Рима до Парижа, де вона могла розраховувати на підтримку і протекцію свого брата, кардинала Мазаріні, прем’єр-міністра Франції. Четверо з п’яти дочок баронеси засліплювали двір своєю красою і моторністю. Чарівних небог кардинала називали Мазаринятами, і невдовзі їх почали запрошувати на всі найважливіші двірські прийоми.
Одній доньці, Марії Манчині, не дуже щастило, бо вона не мала такої краси й грації, як її сестри, які разом із матір’ю і самим кардиналом виявляли знехіть до неї, тому що вона нібито псувала імідж сім’ї. Її намагалися вмовити піти в монастир, де Марія не так муляла б очі, але вона відмовилася. Натомість Марія поринула в науку, вивчила латинську і грецьку мови, удосконалила французьку і покращувала свої музичні здібності. У тих рідкісних випадках, коли сім’я дозволяла їй з’явитися на прийомах при дворі, вона навчилася слухати своїх співрозмовників, оцінюючи їхні слабини і приховані бажання. І коли нарешті Марія в 1657 році познайомилася з майбутнім королем Луї XIV (йому тоді було 17, а їй — 18), то вирішила переступити волю родини й дядька й домогтися, щоб юнак її покохав.
Вітґенштайн мав унікальну здібність угадувати думки співрозмовника. У той час як співбесідник натужно намагався висловити свої думки, Вітґенштайн, зрозумівши про що йдеться, допомагав йому висловити їх. Я переконаний, що такий хист, який іноді вважали надприродним, зумовлений його тривалими й постійними дослідженнями.
Це завдання здавалося нездійсненним для такої поганулі, але Марія добре вивчила майбутнього короля. Вона зауважила, що йому не до душі фривольність її сестер, а ще відчула, що йому не до вподоби інтриганство і політиканство навколо нього. Марія побачила, що він романтик: читає пригодницькі романи, наполягав на тому, щоб іти на чолі свого війська, мав високі ідеали і пристрасно мріяв про славу. Двір не давав поживи для цих фантазій, а банальний і поверховий світ його нудив.