Що більший був успіх Ортона, то більші були проблеми в коханців. Зміни настроїв у Голлівелла робили спільне життя нестерпним. Ортон казав, що хоче піти від Голлівелла, у нього траплялися свої романи, але він завжди повертався до свого давнього друга і коханця. Ортон намагався допомогти Голлівеллу, переконував його, аби він почав працювати як художник, навіть домовився з галереєю про виставку його картин, але вона зазнала провалу. Це тільки поглибило відчуття меншовартості Голлівелла. У травні 1967 року друзі вирушили на короткий відпочинок до Танжера в Марокко. У поїздці Ортон записав у щоденнику: «Ми сиділи і говорили про те, як нам гарно. І про те, що довго це тривати не може. За все треба платити. Біда неуникна, бо ми надто щасливі. Це протиприродно бути молодими, гарними, здоровими, знаменитими, трохи багатими і щасливими».
Назовні Голлівелл здавався таким же щасливим, як і Ортон. Але в душі в нього вирувала буря. Ще через два місяці, уранці 10 серпня 1967 року, через кілька днів після того, як він допоміг Ортонові відшліфувати уїдливий фарс «Що побачив дворецький» (це його шедевр), Кеннет Голлівелл до смерті забив Джо Ортона ударами молотка по голові. Потім він ковтнув двадцять одну таблетку снодійного і теж помер, залишивши передсмертну записку: «Ви все зрозумієте, прочитавши щоденники Ортона».
Тлумачення
Кеннет Голлівелл намагався подати свій депресивний стан як розумовий розлад, але щоденники Джо Ортона відкрили йому правду: в основі його недуги була простісінька заздрість. Щоденники, які Голлівелл читав потай, розповідали про дні, коли друзі були як рівний з рівним, і про їхню боротьбу за визнання. Після успіху Ортона щоденники почали описувати задумливість Голлівелла, його грубі репліки на вечірках, відчуття меншовартості, яке зростало чимраз більше. Ортон писав це ледь не з презирством.
Щоденники показують гіркоту Голлівелла через успіх Ортона. Його задовольнило б одне — провал Ортона, може, невдала п’єса, і вони потерпали б укупі, як це бувало раніше. Але сталося навпаки: Ортон ставав дедалі успішнішим та популярнішим, тому Голлівелл вибрав єдине, що їх могло зрівняти, — смерть. Убивши Ортона, він прославився, як і його друг, — посмертно.
Джо Ортон лише частково розумів проблеми коханого. За спробою допомогти Голлівеллу реалізуватися в малярстві насправді стояло почуття провини і жалю. Власне, в Ортона була альтернатива: трохи затьмарити свій успіх, показати свої вади, відвернути заздрість Голлівелла або, зрозумівши сутність проблеми, тікати від Голлівелла, як від гадюки, бо він таким і був через заздрість. Варто гадюці вполювати когось, вона вже не відчепиться.
У житті щастить лише меншості, і тому вона викликає заздрість у більшості. Щойно вам починає таланити, найбільше треба зважати на найближче оточення — друзів і знайомих, які лишилися позаду. Їм дошкуляє почуття меншовартості. Думка про ваш успіх тільки посилює в них почуття застою. Усе підпорядковує собі заздрість, яку філософ К’єркегор називає «нещасливим захватом». Ви можете цього не помічати, але колись таки відчуєте, якщо не навчитеся стратегії відвертання уваги, невеличким офірам богам успіху. Або трохи затьмарите власний успіх, навмисно показуючи свої вади — слабкість, тривогу тощо, — або просто знайдете нових друзів. Не недооцінюйте владу заздрості.
Купецькі гільдії та цехи ремісників, яким середньовічна Флоренція була зобов’язана своїм процвітанням, створили республіку, що захищала їх від зазіхань нобілів. Оскільки найвищі посади можна було займати лише протягом кількох місяців, ніхто не міг зосередити владу у своїх руках надовго, і, хоча це означало постійну боротьбу політичних фракцій, система захищала республіку від появи тиранів і дрібних диктаторів. Протягом кількох сторіч сім’я Медічі при цій системі нічим не вирізнялася. Засновники роду були фармацевтами і типовими представниками містян середнього класу. Лише наприкінці XIV століття Джованні де Медічі здобув невеликі статки в банківській справі, і його рід перетворився на силу, на яку доводилося зважати.
Заздрісний ховається так само ретельно, як таємний і хтивий грішник, і починає нескінченно винаходити трюки і схеми, аби й далі маскуватися. Він може вдавати, ніби ігнорує вищість інших, що гризе йому серце, буцімто він їх не бачив і не чув — сном і духом не відав. Він — унікальний облудник. З другого боку, він щосили намагається організовувати змови і запобігати появі переваги людей над собою в будь-якій ситуації. А як не вдається, то повертає їх у непам’ять, піддає надмірній критиці, сарказму і обмовляє їх, ніби жаба, що випльовує отруту зі схованки. Або ж він сприяє нікчемам, нездарам, невігласам у його царині.
Бо небагато тих, як мовиться у прислів’ї, хто може любити друга, якому таланить, без почуття заздрості, а в заздрому мозку холодна трутизна липне і подвоює всі земні болі, які людину спіткали. Людина плекає власні рани, а чужу радість уважає прокляттям.
З усіх душевних розладів ніхто не визнає лише заздрощів.
По смерті Джованні сімейний бізнес успадкував його син Козімо, який швидко виявив свій хист до справи. Бізнес у нього процвітав, і Медічі посіли своє місце серед найбільших банкірських домів у Європі. Але у Флоренції у них був суперник — сім’я Альбіцці. Попри республіканський лад у місті, з роками Альбіцці монополізували контроль над урядом, створивши фіктивні альянси, що давало змогу призначати своїх людей на важливі посади. Козімо з цим не боровся і навіть мовчки підтримував. Доки Альбіцці хизувалися владою, Козімо умисно тримався в тіні.
Однак настав час, коли багатство Медічі стало неможливо ігнорувати, і в 1433 році, відчуваючи загрозу від цієї сім’ї, Альбіцці натиснули на уряд і домоглися арешту Козімо за звинуваченням у змові з метою повалення республіки. Дехто з фракції Альбіцці хотів стратити Козімо, інші побоювалися, що через це почнеться громадянська війна. Зрештою, Козімо вислали із Флоренції. Він не подавав на касацію і тихо залишив місто. Козімо знав, що іноді розумніше почекати і не зчиняти бучу.
Наступного року в місті почали виникати побоювання, що Альбіцці мають намір установити диктатуру. Тим часом Козімо використовував свої засоби для подальшого впливу на флорентійські справи. У місті почалася громадянська війна, і у вересні 1434 року Альбіцці усунули від влади й відправили у вигнання. Козімо негайно повернувся до Флоренції, відновивши свої позиції. Тепер, однак, він зіткнувся з делікатною ситуацією: якщо він, як Альбіцці, виявить амбіції, то спровокує опозицію і заздрість оточення, що загрожуватимуть його бізнесу. А якщо триматиметься осторонь, то відчинить двері для суперників, які вивищаться, як Альбіцці, й покарають Медічі за їхній успіх.