А ото ми в’яжемо снопи серед поля, і ось мій сніп зачав уставати, та й став. І ось оточують ваші снопи, та й вклоняються снопові моєму».
І сказали йому його браття: «Чи справді ти будеш царювати над нами, чи теж справді ти будеш панувати над нами?» І вони збільшили ненависть до нього через сни його та через слова його.
І снився йому ще сон інший, і він оповів його братам своїм, та й сказав: «Оце снився мені ще сон, і ось сонце та місяць та одинадцять зір вклоняються мені».
І він розповів це батькові своєму та браттям своїм. І докорив йому батько його, та й промовив до нього: «Що то за сон, що снився тобі? Чи справді прийдемо ми, я та мати твоя та брати твої, щоб уклонитися тобі до землі?»
І заздрили йому брати його, а батько його запам’ятав ці слова.
І пішли брати його пасти отару свого батька в Сихем.
І сказав Ізраїль до Йосипа: «Таж брати твої пасуть у Сихемі! Іди ж, і я пошлю тебе до них!» А той відказав йому: «Ось я!»
І сказав він до нього: «Піди-но, побач стан братів твоїх і стан отари, та й дай мені відповідь». І він послав його з долини Хеврона, і той прибув до Сихема.
І знайшов його один чоловік, а він ось блукає по полю. І запитав його той чоловік, кажучи: «Чого ти шукаєш?»
А той відказав: «Я шукаю братів своїх. Скажи ж мені, де вони випасають?»
І сказав той чоловік: «Вони пішли звідси, бо я чув, як казали вони: “Ходімо до Дотаїна”». І пішов Йосип за своїми братами, і знайшов їх у Дотаїні.
А вони побачили його здалека, і поки він наблизився до них, то змовлялися на нього, щоб убити його.
І сказали вони один одному: «Ось іде той сновидець!
А тепер давайте вбиймо його, і вкиньмо його до однієї з ям, та й скажемо: «Дикий звір з’їв його!» І побачимо, що буде з його снами».
ТРАГЕДІЯ ГРОБНИЦІ
[Коли Папа Юлій уперше побачив у Мікеланджело шкіц своєї гробниці], він йому так сподобався, що Папа відразу відрядив митця до Каррари здобути потрібні мармурові брили та загадав флорентійцю Аламанно Сальвіаті виплатити йому за це тисячу дукатів. Мікеланджело пробув у цих горах понад вісім місяців із двома каменярами й конем без будь-якого спорядження, маючи лише харчі на цей час… Вони видобули достатню кількість мармурових брил і вибрали з них потрібні й відвезли до морського узбережжя. Одного робітника Мікеланджело залишив, щоб він стежив за транспортуванням, а сам повернувся до Рима.
…Кількість привезеного мармуру була величезна. Брили розіклали на площі, й люди ним захоплювалися, і Папа радів та всіляко підтримував митця. Коли Мікеланджело почав працювати з мармуром, Папа раз у раз приходив до нього додому та, як із братом, розмовляв із ним про гробницю та ще всяку всячину. Щоб простіше діставатися до Мікеланджело, Папа наказав спорудити звідний міст із коридору клуатру до приміщень митця, що давало змогу здійснювати приватні візити.
Такі часті преференції з боку Папи (як часто трапляється при дворі) викликали страшенну заздрість, а потім і постійне переслідування, бо архітектор Браманте, якого любив Папа, змусив його змінити свою думку з приводу гробниці, розповівши, що в народі кажуть, буцімто будівництво власної гробниці ще за життя віщує нещастя і так далі. Браманте живився страхом і заздрістю, бо рішення Мікеланджело виявляло багато помилок архітектора… Не сумніваючись у тому, що Мікеланджело знав про ці його помилки, Браманте хотів усунути митця з Рима чи принаймні позбавити його прихильності Папи, а також слави й професійної затребуваності, які могло дати йому це ремесло. Щодо гробниці, то Браманте досяг того, чого прагнув. Нема сумніву, що якби Мікеланджело дали змогу завершити її згідно з первісним планом і якби йому залишилося таке поле діяльності для демонстрації своїх можливостей, то ніякий інший митець, хоч і який великий (і це мовиться без усіляких заздрощів), не зміг би відібрати в нього те високе місце, яке він би посів.
Заздрість, яку викликав сер Волтер Релі, — найгіршого типу: її інспірував його розквітлий природний хист і грація. Люди можуть здобути і гроші, і владу. Але неможливо здобути вищий інтелект, красу, чарівність. Люди, досконалі від природи, мають докласти величезних зусиль, щоб замаскувати своє сяйво, проявити якісь свої огріхи, аби відвернути заздрість, доки вона не вкоренилася. Поширена і наївна помилка — думати, ніби ви приваблюєте людей своїми природними талантами, коли насправді вони починають ненавидіти вас.
У царині влади найбільша небезпека — це коли вам раптом пощастило: неочікуване підвищення, несподівана перемога або успіх. Це напевно викличе заздрість колишніх колег.
Коли в 1651 році архієпископа де Реца було призначено кардиналом, він знав, що це викличе заздрість багатьох колишніх колег. Розуміючи, що було б дурістю відійти від підлеглих, де Рец робив усе, щоб затьмарити власну заслугу і підкреслити роль у своєму успіху щасливого випадку. Щоб люди почувалися вільніше, він тримався скромно, ніби нічого не змінилося. (Насправді, звичайно, у нього тепер було набагато більше влади). Він писав, що мудра політика «дала добрі наслідки, заспокоївши заздрісників, що є найбільшим секретом». Слідуйте за прикладом де Реца. Тонко підкреслюйте, як вам пощастило, щоб ваша радість здавалася доступнішою іншим, гамувала їхню заздрість. Але не вдавайте псевдоскромність, яку люди відразу впізнають. Це лише посилить їхню заздрість. Грати треба добре: ваша смиренність і відкритість до тих, кого ви обійшли, має здаватися щирою. Навіть натяк на нещирість зробить ваш новий статус більш гнітючим. Пам’ятайте: попри високий пост, вам не варто віддалятися від колишніх колег. Влада потребує широкого і солідного опертя, яке потрохи руйнуватиме заздрість.
Будь-яка політична влада породжує заздрість, і один із найкращих способів відвернути її, перш ніж вона вкорениться, — здаватися неамбітним. Коли Іван Грозний помер, Борис Годунов уважав, начебто він єдиний, хто може очолити Московію. Але, якби він одразу кинувся до трону, у заздрісних бояр виникли б підозри, і тому він кілька разів відмовлявся від корони. Годунов змушував людей наполягати, аби він сів на трон. Подібну стратегію з успіхом застосовував Джордж Вашингтон, спочатку відмовившись і далі бути головнокомандувачем американської армії, а потім — опираючись пропозиціям, стати президентом. В обох випадках його популярність неймовірно зросла. Люди не можуть заздрити владі, яку вони самі дали людині, яка того ніби й не хотіла.
Згідно з єлизаветинським державним діячем і письменником сером Френсісом Беконом, наймудріша політика можновладців — викликати до себе жаль, буцімто їхні обов’язки — це і тягар, і жертва. Хто позаздрить людині, яка завдала собі на плечі такий тягар заради інтересів суспільства? Щоб вам менше заздрили, маскуйте свою владу як самопожертву, а не джерело свого щастя. Підкреслюйте свої турботи, і потенційна небезпека (заздрість) перетвориться на джерело моральної підтримки (жаль). Схожа хитрість — натякнути, що від вашої удачі виграє все оточення. Для цього доведеться труснути калиткою, як Кимон, багатий воєначальник у давніх Афінах, який роздавав людям гроші, щоб запобігти їхньому невдоволенню — адже він купував собі вплив в афінській політиці. Кимон заплатив чималі гроші, щоб відвернути їхню заздрість, і це вберегло його від остракізму і вигнання.
Художник Джозеф Меллорд Вільям Тернер удався до іншого способу позбутися заздрості своїх колег, вважаючи її основною перешкодою на шляху до успіху. Помітивши, що через його незрівнянну майстерність колориста інші художники уникають вивішувати на виставках свої картини поруч із його полотнами, він зрозумів, що їхній страх перетвориться на заздрість, а це ускладнить йому знаходження галерей, щоб виставляти свої твори. Тож при нагоді Тернер, як відомо, тимчасово приглушав колорит картин кіптявою, аби заспокоїти колег.