Така цілеспрямованість дала їм змогу створити найсильнішу армію у світі. У них було досконале бойове шикування й билися вони з незрівнянною мужністю. Щільно зімкнуті фаланги давали відсіч удесятеро чисельнішому війську, як довели спартанці, розбивши персів біля Фермопіл. Спартанське шикування викликало у ворога жах; здавалося, воно не мало вад. Але попри те що спартанці довели, що вони — грізні воїни, вони не мали наміру творити імперію — лише хотіли зберегти завойоване і боронити його від загарбників. Десятиріччями не відбувалися зміни в системі, яка успішно підтримувала в Спарті статус-кво.
У той час як у Спарті розвивалася військова культура, вивищувалося не менш славетне місто-держава — Афіни. На відміну від Спарти, плани Афін пов’язувалися з морем, але не стільки для створення колоній, скільки для торгівлі. Афінці стали чудовими купцями; їхні знамениті главкси[40] поширилися по всьому Середземномор’ю. На відміну від негнучких спартанців, афінці творчо підходили до вирішення своїх проблем, пристосовуючись до обставин і швидко створюючи нові суспільні форми і види творчої діяльності. Їхнє суспільство перебувало в постійному русі. І зі зростанням своєї потуги вони почали загрожувати орієнтованим на оборону спартанцям.
У 431 р. до н. е. між Афінами і Спартою спалахнула війна, яка так довго назрівала. Вона тривала 27 років, але після багатьох поворотів фортуни спартанська військова машина перемогла. Тепер спартанці управляли імперією, і їм не випадало надалі залишатися замкненою системою. Якби вони віддали здобуте, афінці перегрупувалися б і повстали проти них, і перемога в тій тривалій війні виявилася б змарнованою.
По війні до Спарти ринули афінські гроші. Спартанці вивчали мистецтво війни, а не політику чи економіку; і багатство, і відповідний спосіб життя були для них новиною, і вони поринули в них із головою. Спартанських гегемонів призначали керувати афінськими землями — далеко від дому вони ставали найпідлішими корупціонерами. Спарта перемогла Афіни, але вільний афінський спосіб життя поволі руйнував дисципліну і жорсткий лад. Афіни тим часом опинилися на межі втрати імперії, розквітаючи як культурний і економічний центр.
Отже, стан Спарти змінювався, і вона слабшала. Через 30 років після перемоги над Афінами Спарта програла важливу битву з містом-державою Фебами. Майже за одну ніч колись потужна держава розпалась і більше не відроджувалась.
Тлумачення
В еволюції видів захисний панцир майже завжди означає біду для власника. За кількома винятками він стає глухим кутом для тварини, бо вповільнює пересування, ускладнює пошук їжі і робить її легкою здобиччю для прудких хижаків. Тварини, що живуть у морі або літають, рухаються стрімко і непередбачувано — вони набагато сильніші й захищеніші.
Наштовхнувшись на поважну проблему — керування чисельним населенням, — Спарта відреагувала, як тварина, яку від оточення захищає панцир. Наче черепаха, спартанці пожертвували мобільністю задля безпеки. 300 років вони підтримували стабільність, але яким коштом? У них була лише військова культура, не було мистецтва для катарсису в умовах постійної тривоги про статус-кво. Тоді як сусіди освоювали море, вчилися адаптуватися до світу постійного руху, спартанці обкопувалися у власній системі. Перемога означала управління новими землями, а вони цього не прагнули, а поразка означала б кінець їхньої військової машини, чого вони також не хотіли. Тільки стасис дав змогу їм вижити. Але ніщо у світі не залишається стабільним навічно, і панцир або система, яку ви створюєте для свого захисту, одного разу доведе вас до загибелі.
Спарту звоювало не афінське військо, а афінські гроші. Гроші проникають скрізь, де є змога, їх неможливо контролювати або обмежити якоюсь схемою обігу. Їм властива хаотичність. І з часом гроші зробили Афіни переможцем, інфільтрувавши спартанську систему й піддавши корозії захисний панцир. У битві двох систем Афіни виявилися досить гнучкими і креативними, аби набирати нових форм, а Спарта лише ставала більш твердою, доки не трісла.
Створення захисного панцира — спокусливий, але фатальний шлях розвитку. Організм може захищатися маскуванням, стрімкою втечею, потужною контратакою, спільним нападом з іншими особинами свого виду або обтулюванням скойками чи колючками… Експеримент із панциром виявився здебільшого невдалим. Істоти, вкриті ним, ставали неповороткими. Їхній рух уповільнювався. Їм доводилося обмежуватися рослинною їжею, через що вони програвали своїм ворогам, які живилися їжею тваринного походження. Фатальні вади захисного панцира показують, що навіть на низькому рівні еволюції розум тріумфував над матерією. Саме такий тріумф згодом став типовим для Людини.
Світ створений саме таким — і для тварин, і для культур, і для окремих осіб. Жорстокість і небезпеки світу змушують організми виробляти способи захисту — панцир, жорстку систему, заспокійливий ритуал. Це спрацьовує на якийсь час, але в довшій перспективі веде до нещастя. Люди, пригнічені системою і негнучкими підходами, не можуть рухатися швидко, нездатні відчути зміни і адаптуватися до них. Вони пересуваються дедалі повільніше, доки їх не спіткає доля динозаврів. Навчіться рухатися швидко і пристосовуватися — інакше вас з’їдять.
Найкращий спосіб уникнути такої долі — стати безформним. Жоден хижак не нападе на те, чого він не бачить.
Коли завершилася Друга світова війна і японців, які вторглися до Китаю 1937 року, нарешті вигнали, китайські націоналісти на чолі з Чан Кайші визнали, що настав час остаточно знищити своїх ненависних суперників — комуністів. Їм це майже вдалося зробити в 1935 р., коли вони змусили комуністів до Великого походу, болісного відступу, після чого їхні лави помітно порідшали. Хоча комуністи трохи оговталися під час війни з Японією, зараз нескладно буде їх перемогти. Вони контролювали лише дуже незначні терени в сільській місцевості, мали примітивну зброю, поза веденням військових дій у горах у них не було ні військового досвіду ні навченого персоналу, з усіх важливих областей Китаю в них була лише Маньчжурія, яку вдалося захопити під час відступу японців. Чан вирішив зосередити найкращі сили саме в Маньчжурії. Він задумав захопити найбільші міста, використавши їх як базу для захоплення північного промислового регіону та вигнавши з нього комуністів. Коли Маньчжурія впаде, комуністам настане кінець.
У 1945—1946 роках план працював бездоганно: націоналісти легко зайняли найбільші маньчжурські міста. Дивувало тільки те, що перед лицем такої критичної кампанії стратегія комуністів здавалася безглуздою. Коли націоналісти почали наступ, комуністи розпорошилися по закутках Маньчжурії. Маленькі загони обрали тактику партизанських дій проти армій націоналістів: там засідки, тут несподіваний відступ, але вони ніколи не об’єднувалися й тому атакувати їх було важко. Вони, бува, захоплювали якесь містечко, а тоді через кілька тижнів його віддавали. Не було ні авангарду, ні ар’єргарду, рухливі як ртуть, на місці не стояли, невловні й безформні.