Щойно ви помрете, усе пов’язане з вами зміниться. Відразу з’явиться аура поваги. Люди згадають, як критикували вас, сперечалися, і виповняться жалем і почуттям провини. Їм бракує присутності, котрої вже ніколи не буде. Але не треба чекати на власну смерть: зникаючи на якийсь час, ви витворюєте ситуацію смерті ще до смерті. І ваше повернення здаватиметься повстанням із мертвих — це буде схоже на воскресіння, і люди заспокояться з вашим поверненням. Так Даюкка став королем.
Наполеон визнавав закон відсутності й присутності, коли казав: «Якщо мене часто бачитимуть у театрі, люди припинять мене помічати». Сьогодні, коли світ заповнений зображеннями, дедалі більше значення має гра в зникнення. Ми рідко знаємо, коли варто зникнути, приватність теж неактуальна, тож викликає подив той, кому вдається зникнути за власним вибором. Романісти Джером Девід Селінджер і Томас Пінчон стали культовими постатями завдяки тому, що знали, коли треба зникнути.
Інший, буденніший бік цього закону, який лишень підтверджує його слушність, — закон дефіциту в теоретичній економіці. Забираючи щось із ринку, ви створюєте нову ціну цього товару. У Голландії XVII століття правлячі класи хотіли зробити тюльпан не просто квіткою, а статусним символом. Вони влаштували так, що квітка стала рідкістю, і зумовили цим тюльпаноманію, як це згодом назвали. Одна квітка коштувала дорожче за рівноважне золото. У нашому столітті арт-дилер Джозеф Дювін також торгував найбільш рідкісними творами. Щоб тримати на високому рівні ціни й статусність, він скуповував цілі колекції і зберігав їх у своєму підвалі. Картини, які він продавав, ставали чимось більшим за картини — це були фетиші, їхня цінність помножувалася на раритетність. «Ви можете мати будь-яку картину за 50 000 доларів за штуку — це просто, — сказав він якось. — Але для того щоб придбати картину за чверть мільйона доларів за штуку… тут треба поморочитися!»
Образ: сонце. Його значення починаєте розуміти, коли його немає. Що довші дощові дні, то більше нам бракує сонця. Але ми знемагаємо від сонця, коли спекотних днів забагато. Навчіться десь зникати, аби люди вимагали вашого повернення.
Узгодьте закон дефіциту зі своїми здібностями. Зробіть те, що ви пропонуєте, рідкістю і важкодоступним, і цим ви відразу підвищите його ціну.
Завжди настає мить, коли можновладці задовго затримуються на посаді і втрачають популярність. Ми втомилися від них і втратили повагу, більше не виокремлюємо їх, що погіршує наше ставлення до них, бо вважаємо, що вони тепер не такі, як були. Вчасно зійти зі сцени — особливе мистецтво. Якщо зробити все правильно, ви можете відновити повагу до себе і навіть повернути частину влади.
Найбільшим монархом XVI століття був Карлос V. Він був королем Іспанії в добу Габсбургів та імператором Священної Римської імперії. Перебуваючи на вершині влади, він 1557 року пішов до монастиря Юсте. Його раптовий відхід зачарував усю Європу. Люди, які ненавиділи й боялися його, раптом назвали його великим, і всі дивилися на нього, як на святого. У новіші часи кіноактрисою Ґретою Ґарбо ніколи так не захоплювалися, як після її виходу на пенсію в 1941 році. Дехто вважав її відхід передчасним — їй було тоді десь 35 років, — але вона мудро вирішила піти на своїх умовах, не чекаючи, доки глядачі втомляться від неї.
Якщо будете надто доступними, аура влади поступово зникне. Грайте за своїми правилами: станьте менш доступними, і ціна вашої присутності зросте.
Авторитетна думка: Використовуйте свою відсутність, щоб домогтися поваги й високої оцінки. Присутність зменшує популярність, а відсутність — збільшує. Людину, у якій за час її відсутності бачать лева, під час тривалої присутності вважають звичайною і смішною. Таланти втрачають свій блиск, якщо ми надто близько знайомимося з ними, бо зовнішні прояви розуму бачать швидше, ніж глибинну сутність. Навіть видатний геній використовує відхід від справ, аби люди його шанували і щоб емоції, викликані його відсутністю, сприяли вищій його оцінці (Бальтасар Ґрасіан, 1601—1658 рр.).
Цей закон діє лише на певному рівні влади. Потреба відійти виникає тільки після утвердження своєї присутності. Якщо піти зарано, поваги не додасться, і вас просто забудуть. Уперше з’явившись на сцені, створіть образ, який упізнаватимуть, відтворюватимуть і скрізь бачитимуть. А доти відсутність для вас небезпечна — вона не роздмухуватиме полум’я, а загасить його.
У коханні й звабленні відсутність також ефективна лише тоді, коли ви оточили того (ту), якого (яку) любите, власним образом, який той (та) звідусіль зможе побачити й почути. Усе має нагадувати коханцеві (коханці) про вашу присутність, і коли вас не буде поруч, він (вона) завжди думатиме про вас, подумки бачитиме вас.
Пам’ятайте: на початку потурбуйтеся про те, аби бути всюдисущим (всюдисущою). Цінують лише те, що бачать, а за коханим (коханою) жалкуватимуть, коли його (її) не буде.
Закон 17.
Нехай інші постійно чекають на щось жахливе, підтримуйте атмосферу непередбачуваності
СУДЖЕННЯ
Люди — породження звички, що мають невгамовну потребу бачити добре знайоме у вчинках інших. Ваша передбачуваність дає їм відчуття контролю. Поміняйтеся ролями: станьте навмисне непередбачуваним (непередбачуваною). Нібито непослідовна або недоцільна поведінка вибиватиме їх із рівноваги, і вони втратять свій запал, намагаючись пояснювати ваші вчинки. Доведена до крайнощів, ця стратегія може залякувати і тероризувати.
У травні 1972 року чемпіон світу з шахів Борис Спаський у столиці Ісландії Рейк’явіку нетерпеливо чекав на приїзд свого суперника Боббі Фішера. Вони мали зустрітися на чемпіонаті світу з шахів, проте Фішер вчасно не прибув, і матч висів на волосині. Фішера турбувало питання про розмір гонорару, про розподіл призового фонду, про логістику матчу в Ісландії. Він щомиті ладен був відмовитися від матчу.
Спаський намагався зберігати спокій. Його російські боси відчували, що Фішер над ним знущається, і сказали йому повертатися, але Спаський хотів цього матчу. Він знав, що здатний розгромити Фішера, і ніщо не повинно було стати на заваді найбільшій перемозі в його кар’єрі. «Здається, уся наша робота пішла нанівець, — сказав Спаський товаришеві. — Що можна вдіяти? Зараз хід Боббі. Якщо він приїде — ми гратимемо, якщо не приїде — не гратимемо. Наразі ініціатива в самогубці».
Нарешті Фішер прибув до Рейк’явіка, але він і далі створював проблеми і погрожував скасуванням матчу. Йому не сподобалася зала, де мав відбутися матч, він критикував освітлення, нарікав на шум фотоапаратів, йому дуже не сподобалися стільці, на яких він і Спаський мали сидіти. Тепер Радянський Союз перебрав ініціативу і пригрозив відкликати свого шахіста.
І блеф спрацював: після тижнів очікування і нескінченних та бурхливих переговорів Фішер погодився грати. Усім відлягло, особливо Спаському. Але в день церемонії представлення спортсменів Фішер дуже спізнився, як і в день початку «Матчу сторіччя». Цього разу, проте, наслідки могли бути вкрай неприємними: якби він прибув із завеликим запізненням, йому в першій грі зарахували б поразку. Що відбувалося? Маніпулятивна техніка? А може, Боббі Фішер боявся Бориса Спаського? Присутнім гросмейстерам і Спаському здавалося, що в бруклінського нетяги жижки тремтять. Фішер з’явився о 5:09, за хвилину до скасування гри.
Перша зустріч на шаховому турнірі має величезне значення, бо задає лад на наступні місяці. Зазвичай це повільна і тиха боротьба, коли обидва спортсмени готуються до війни і намагаються розгадати стратегію суперника. Ця гра була інакша. У дебюті Фішер зробив жахливий хід, можливо, найгірший за всю кар’єру, і, коли Спаський підчепив його на гачок, він, схоже, готовий був здатися. Проте Спаський знав, що Фішер ніколи не здавався. Навіть коли була загроза мату, він боровся до кінця, виснажуючи суперника. Наразі ж здавалося, ніби він змирився. Раптом він видав сильний хід, аж гомін пішов по залі. Хід уразив Спаського, але він отямився і зміг виграти партію. Проте ніхто не міг збагнути, що надумав Фішер. Може, програв навмисно? Чи перенервував? Не зосередився? Може, він, як вважали, не при тямі?