…Юрба веселунів посунула відразу до чорних апартаментів і схопила з’яву, яка випросталась і знерухоміла в тіні гебанового дзиґаря, і затамувала віддих із невимовного жаху, знайшовши могильний саван і маску мерця, яку почали затято шарпати, не відчуваючи ніякого спротиву.
Аж тепер вони втямили, що це Червона Смерть. Цей маскарадник прийшов, як злодій уночі. І один по одному падали веселуни в заюшених залах їхнього гульбища й конали на підлозі в позах розпачу. З падінням останнього маскарадника завмер гебановий дзиґар. І вогонь на триногах загас. І тоді Темрява, Тлінь і Червона Смерть самовладно запанували на всьому тому терені.
Перший імператор настільки став боятися контактів із людьми, що, рушаючи з палацу, подорожував інкогніто, ретельно маскуючись. Під час однієї з таких поїздок провінціями імператор раптово помер. Його тіло перевозили до столиці в імператорському паланкіні, а за ним їхав візок із солоною рибою, щоб заглушити дух тіла, що розкладалося, — ніхто не міг узнати про його смерть. Він помер самотнім, далеко від дружин, родини, друзів і надвірних, у супроводі лише міністра і кількох євнухів.
Тлумачення
Цінь Ши Хуан-ді починав як король Цінь, безстрашний воїн із нестримними амбіціями. Тогочасні письменники описували його як «гостроносого, зі шпарками очей, з голосом шакала і серцем тигра або вовка». Він бував милостивим, але частіше «рішуче знищував людей». Підступно і жорстоко він підкорив довколишні землі й назвав край Китаєм, зібрав докупи націю і культуру. Він зруйнував феодальну систему, а щоб тримати під контролем родини колишніх правителів, розпорошених по колишніх феодах, переселив 120 000 родичів у столицю, де найважливіших надвірних оселив у великому палаці Сяньян. Він з’єднав мури на давніших кордонах і спорудив Велику китайську стіну. Він уніфікував закони країни, писемність і навіть розміри коліс у возів.
Водночас перший імператор заборонив твори і вчення Конфуція, філософа, що його ідеї про життєву етику вже стали релігією в китайській культурі. За наказом Цінь Ши Хуан-ді тисячі конфуціанських книг було спалено, а тим, хто цитував Конфуція, стинали голову. Цим імператор нажив собі багато ворогів, а сам переймався страхом, перетворившись на параноїка. Екзекуції частішали. Тогочасний письменник Хань Фей зауважив: «Протягом чотирьох поколінь Цінь не знали поразок, але жили в постійному страху, передчуваючи загибель».
У міру того як імператор для захисту дедалі більше ховався в палаці, він поступово втрачав владу в країні. Євнухи і слуги переймалися політикою, не питаючи його і без його відома, а також плели інтриги проти нього. Наприкінці він уже був імператором лише номінально, а ізоляція була така глибока, що майже ніхто не дізнався про його смерть. Можливо, його отруїли змовники-міністри, які сприяли його ізоляції.
Ось що дає ізоляція: ви ховаєтесь у фортеці й утрачаєте контакт із джерелами своєї влади. Ви більш не чуєте, що коїться довкола, втрачаєте почуття міри. Замість перебування в безпеці, ви відгороджуєтеся від знання, на якому ґрунтується ваше життя. Ніколи не віддаляйтеся настільки далеко від вулиць, аби не чути, що відбувається довкола, включно зі змовами проти вас.
У 1660-ті роки Луї XIV мав споруджений для себе Версальський палац і двір — рівних цьому палацу не було у світі. Як у вулику, все оберталося навколо персони короля. Він жив в оточенні нобілів, які й мешкали у виділених їм поруч апартаментах, їхня близькість до короля залежала від їхнього ранґу. Королівська відпочивальня розміщувалася в центрі палацу й перебувала у фокусі загальної уваги. Щоранку в цьому приміщенні короля вітали ритуалом, відомим як леве.
О восьмій ранку перший камердинер, який спав біля ніг короля, будив його величність. Потім пажі відчиняли двері і впускали тих, хто брав участь у леве. Порядок входження був реґламентований: спочатку заходили нешлюбні сини короля та його онуки, потім принци і принцеси крові, за ними — його лікар і хірург. Далі йшли гросмейстер гардеробу зі слугами, офіційний читець короля й особи, відповідальні за його розваги. Слідом — різні державні чиновники за висхідним рангом. Останніми входили учасники леве на запрошення. Наприкінці в приміщенні збиралося понад сто слуг короля і відвідувачів.
День був організований так, що вся палацова енергія скеровувалася на короля і проходила через нього. До Луї постійно йшли порадитися надвірні й урядники. На всі їхні питання він зазвичай відповідав: «Я подивлюсь».
Сен-Сімон зауважив: «Якщо він до когось звертався, ставив питання, висловлював якесь зауваження, очі всіх спрямовувалися на цю особу. Це було вирізнення, яке обговорювали, і найвища престижність». Приватність у палаці була виключена, навіть для короля, — усі приміщення сполучалися, кожен коридор вів до залів, де постійно товклися нобілі. Дії всіх були взаємозалежними, ніщо і ніхто не залишалися непоміченими: «Король не лише стежив, щоб усі найвищі нобілі збиралися при дворі, — писав Сен-Сімон, — він вимагав того і від нижчих нобілів. Під час леве і куше, під час трапез у версальських садах він завжди дивився навкруги, все примічаючи. Він ображався, якщо найвизначніші нобілі не жили при дворі постійно, і ті, хто ніколи або майже ніколи не з’являвся, наражалися на його незадоволення. Якщо хтось із них щось хотів, король гордо відповідав: «Я його не знаю» — і на цьому край»».
Тлумачення
Луї XIV прийшов до влади наприкінці жахливої громадянської війни — фронди. Причиною війни були нобілі, що мали нехіть до посилення трону і тужили за феодалізмом, коли феодали правили феодами, а король на них впливу не мав. Нобілі програли війну і поводилися як роздратований і ображений прошарок.
Тож версальська структура була чимось більшим за занепадницьку примху короля, який любив розкіш. Вона передусім забезпечувала, щоб король мав можливість бачити і чути все, що діється довкола. Колись гордовиті нобілі тепер сперечалися за право допомагати королеві одягатися вранці. Яка ж тут приватність — нема де усамітнюватись. Луї XIV дуже рано втямив, що для короля ізолюватися надто небезпечно. У його відсутність змови виникатимуть, наче гриби після дощу, ворожнеча породить фракції, і він і не схаменеться, як почнеться повстання. Аби боротися з цим, слід не просто заохочувати товариськість і відкритість, а треба все формально організувати й контролювати.
У Версалі такий лад тривав до кінця правління Луї, тобто якихось 50 років відносного миру і спокою. І при цьому шпилька не могла впасти, аби Луї не почув.
Самотність небезпечна для розуму і не сприяє чеснотам… Пам’ятайте, що самотній смертний зазвичай любить розкіш, можливо, марновірний і, ймовірно, божевільний.
Мак’явеллі доводить, що фортеця з військового погляду — неминуча помилка. Вона стає символом ізоляції влади і легкою ціллю для ворогів того, хто її побудував. Вона мала б вас захищати, а насправді відрізає вас від допомоги й позбавляє гнучкості. Вони можуть здаватися неприступними, проте щойно ви туди зайдете, всі знатимуть, де ви є; і облоги не треба, щоб перетворити фортецю на в’язницю. Фортеці з їхнім тісним замкнутим простором дуже вразливі до заразних хвороб. З погляду стратегії ізоляція у фортеці не дає захисту і створює більше проблем, ніж розв’язує.