Шалений ритм. Постійно повторюване коло магазинів з випивкою, сни про церкви на островах, і сни, в яких ми ходимо голі брудними пляжами. Що ще?! Що далі, я тебе питаю. Його питаю. Це ж не лист, це двотижневий звіт. Звіт із занепокоєння й всюдисущого темно-синього барвища.
Гори щодня бувають темно-синіми. Але, на відміну від нього, не сумними, і, на подібність до нього, глибоко-задумливими. У гір немає зрадливих кольорів-опіків, а в нього є — його пронизливо-зелені очі. Вони безсоромно зраджують його мерзлопристойну синю гаму. Ця зрада страшніша зради державної і майже така ж солодка, як зрада подружня. Але мова не про. Я ж починала зі Свого бажання. І бажання те було про нього, щоб не сказати: бажання було він. Щоб взагалі нічого нікому не сказати. Хай собі думають, якщо вродяться ті, кому здасться про нас думати.
Я тисячу разів продумувала історію нашого мудрого помирання. Воно зростало з болісної й містичної любові, з кривавої суміші чуттєвості й безталанного розуму (роздуму?) та ще з бозна-чого. Я не продумувала лише історії нашого життя, бо це безглуздо й заборонено. Бо це не наше, як, врешті, не наше й помирання. Але про вмирання — то хоч солодко, як завжди солодко про неминуче.
І він собі теж неминучий. Хоч і заперечує це, хоч і примушує мене йому вірити. А я не хочу. Я взагалі мало кому схильна вірити. Хіба що лиш найгидкішим виродкам і падлюкам. Але то вже треба вибирати день, щоб навідати їх у звіринці — на вулиці. А мова ж не про. Мова ж велася про гори (Горри!), де я сидітиму, вимащена вугіллям, і їстиму скривавлений шмат м‘яса з величезного ножа. Тобто, буду Першопочатковою. Фалічною, якщо він захоче. Навіть Жінкою трохи побуду. І вівцями, і сокирою, і церковним подзвоном, якого лиш уявляти, і топленим до пиття снігом, і купальською утопленицею, і ялиновим гіллям йому на постелі. Чаклункою, отрутою, огудою, огидою, стомою, оскоминою, оскалом, скелями. Лише б схотів…
Я навіть.
Навчу його плавати поміж дерев.
31.03.01.
Євка подивилась на дату і спробувала згадати щось про цей малюнок із деревами. Нічого не вийшло. „Ех, гори… Кар-па-ти. Прощавайте, кохані, я ще раз побачу вас із літака”. — „Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш, най ще потанцюю цей останній раз…” — чомусь згадалвся наспів, чуваний в дитинстві. Євка згорнула файл. „Однаково останні гори були Кримськими. А я була татаркою…” — Євка посміхнулася на згадці про свою перепечену на чорний хліб мармизу з намотаною чи то по-хіпівськи, чи то по-татарськи яскраво-жовтою хусткою. З часу тієї подорожі минуло не більше двох місяців, а як усе вже „поросло травою”.
— О, ледь не забула! — Євка пішла на кухню й витягла з пакетика із ліками привезений з походу пакуночок з ґанджею.
— Генрі, маєш то обов’язково спробувати, — простягла вона пакуночок чоловікові. — То наш весільний подарунок від моїх… друзів. — Євка гірко посміхнулась. Раптовий флешбек, нав’язливі слайди спогадів:
…
— Нє, ми всьо-такі гєрої, да, пацани? — широко всміхався Коля, затарюючи черговий косяк, — В таком убітом состаянії лазіть па гарам!
Пацани, до числа котрих, між іншим, входила і Євка, погоджувались. Щоправда, Євка героїчно намагалася їх час від часу „строїти” — типу, не куріть перед підйомом, давайте, підривайтесь, не робіть привал за привалом, не їжте перед нагрузкою тощо. Як не дивно, все її нагле командування не зустрічало ані найменшої аґресії, у відповідь незмінно звучало одне: „Ну щас, Євчі, дай чуть расчехліццса…” Вони називали її „пацаном” і кликали „Євчі”. Або „Євче”, і як тільки не кликали. А хапали вони і справді безбожно. Особливою видалась ніч перед Великоднем — ніч близьких духів і шипучого мороку, проведена на пустирі побіля корабельних доків Севастополя. Повний індастріал і море з відхаркнутими ним предметами: дощечки („О, кльово, і дровішки наготові!”) та різний корабельний мотлох (Ой, пасматрітє, чєм ані там занімаюцца!”). Тієї ночі навіть вогонь поводився не так, як завжди: химерні відблиски ущент спотворювали обличчя трьох друзяк — аж нарешті ті з несамовитим вереском почали запихатися до Євки у намет. Геник, проте, не припиняв клеїти дурня ще десь із півгодини, зображаючи застиглого грифона. Йому це вдавалося настільки добре, що в кінці кінців він настрашився самого себе.
— Нє, пацани, — вагомо сказав Даня, — цієї ночі не варто викликати навіть в уяві подібних образів… Все сьогодні дуже близько.
— А яких образів? — тихо запитав Геник.
— Краще цього не казати… — прошепотів Даня. Євці враз згадалася зловісна ніч в Карпатах. „Так, — подумала вона, — Духи, що у горах, нас не зачеплять, але хто зна, що там заманеться цим, морським істотам…” Невидиме море гучно лупило хвилями по кам’янистому берегу, пустирем гуляв вітер.
— Всьо, це час їсти згущонку! — прорекла Євка. — У кого вона?
Хтось запорпався у рюкзаку, Євка дістала свого незмінного ножа й відколупала з нього якесь шило.
— Давай сюди! — вона замахнулася, щоб застромити вістря в бляху, але шило зіскочило й різонуло її по пальцю.
— А-а, бляха! — скрикнула Євка, — Зробіть щось, кров хлюпоче, шо дурна, бігом, а то я втрачу свідомість! Тільки не лякайтеся.
Зачали шукати ліхтаря, поріз насправді виявився зовсія не глибоким, зате канабіс брав своє: Євка достеменно відчувала, як умліває від утрати крові. Трохи згодом, заспокоївшись, вона розважала:
— Знаєш, сонечко, я, мабуть вже старію… Починає гребти марівана. Раніше ж такого не було — все моє дибільне несвідоме й так було на поверхні. Але… я тепер… А, то, мабуть, на краще! — їй просто лінь було говорити.
Вночі у наметі було жахливо зимно („І це вам Крим, карімать його!”), алкоголь до рук не потрапляв, тож „Джа-тріп” видавався достеменно канабісовим і зовсім не ямайським, з огляду на температуру. Зате вдень казилася пустельна спека. Особливо на випечених плато Чатирдагу, куди четвірка дерлася у перший же день, а тоді неймовірно пишалась зробленими 20-ма кілометрами.