… (Щиро, я би не радив дочитувати до кінця цю сторінку)
…
Якось у збудженому стані уявився лабіринт. Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри — вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися — зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.
Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент — мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою…
Це все бридко те що я роблю склавши цей аркуш вчетверо і поклавши до конверта. Для кого буде приємно, засунувши туди руку, виявити, що вона вся в гівні.
…репетую, як навіжений флагелант про свої гріхи.
… порвати це все на дрантя…
… заспокоююсь.
… сподіваюся, мій спокій не від того, що в когось зіпсується настрій на кілька хвилин.
… і єпитимія (треба якось проводити час). І ще мені приснилось, що я тебе втратив. Якось незрозуміло. І місяць геть-чисто новий.
Я не годен позбавитися думок про тебе. Але це небезпечно: я боюся тобою насититись.
Сервус. Цілую твою ніжну шкірку.
Ось так. Євка читала ті листи в метро. Читала з таким страшним обличчям, що люди ледь не вступали їй місця. Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки залишились там, де й були — світ косив під константу, вдаючи, що нічого не змінилось.
“… Якщо не фокусувати зір на його фотці, він починає бавити своїм обличчям…” — Євка болюче примружувала й розкривала очі. — “Ага, стає навіть трохи страшно: диви, які очиська. І так темні, а тут ще й починають провалюватися…” Ось уже вони стали такими глибокими дірками, що пропалили книжку на 600 сторінок (де та фотка з ними була закладкою), пропалили Євці коліна, пропалили товсте крісло і паркет. “Починається, мабуть, пожежа: СО2 і засинання. Хоча як — усе разом?” Євка сфокусувала зір назад (тобто, просто сфокусувала) і закрила книжку. “Там випав сніг. Даня сказав, що потрапив у бурю. Він тоді саме висів (летів? сунувся? ) на канатній дорозі в Ворохті. Певно, з ним була ще пляшка коньяку і друг Коля з Дніпропетровська…” А Євка в той час ловила сніг всередині себе. “Це як сніжить у телевізорі,” — сказала вона киплячому чайнику. — “І в облом перемикати на інший канал”. Стрибки температури тіла, шкала градусника, перегони температури з тіла в тіло. Перегони. “Ставлю 200 у.о. на номер 8”.
Скільки вам треба грошей на місяць?
За шкалою Фаренгейта.
Фарингосепт.
Хронічний фарингіт, якщо є така хвороба.
Лоботомія. С-стробоскоп і глисти.
Базедова хвороба — “Ой, які в мене великі очі!” — Євка відчувала, що шизується. — “А хіба є це дієслово в теп. часі?” Є, як процес. Бо все, дівчинко, не так швидко, як тобі хотілося б.
My wild love is crazy
She screams like a bird…
— Знаєш, я вже давно не купувала нової білизни. Просто аж ніяк не сподівалася на секс. — Євка запалила цигарку з ганджем. — Хоч(
— Та… — Даня взяв цигарку і повільно затягнувся. — А як можна на нього сподіватися?
— Ха! Можна його ретельно планувати. Скупити півбазара свічок і там паличок ароматичних… Ванну помити можна. Апельсинів у неї наки… — Євка запнулась. Про апельсини — це вже було. З коханцем (до речі, одним із кращих), через якого вона колись ледь не втратила Даню. Була тоді якась дурна і гола весна. Може, навіть, МЖД — свято таке женскоє. Накурилися тоді всі разом на Євчиній квартирі. Євка десь напередодні якраз коханця майже наголо постригла. А йому личило, сучому синові. Гарний був. З нагоди МЖД чи просто так, у Київ приїхав Даня. Євка мала з ним зустрітися на Контрактовій площі, після роботи в обід. Євка ще здалеку помітила його, вона несла в руках жовті мімози — зовсім, як Маргарита, в чорному пальто, простоволоса — а от Даня… Даня був зовсім або майже зовсім без волосся. «Яка іронія,» — подумала тоді Євка. Вони гуляли авітамінозними вулицями, недоремонтованими галереями і незатишними (чомусь воно так переважно в Києві є) кав‘ярнями. А потім було оте горе-свято у Євки вдома. Всі накурилися і весело сміялись: коханець, Даня, подружка і приятель. Євка стрибала від однієї лисої голови до іншої, їй усе здавалось бля-яким-прикольним. Коли всіх трохи попустило і «ха-ха» змінилось на «умняк», коханець став дзвонити своїй дівчині на Волинь, а Даня до смерті припекло вийти за сигаретами.
— — Та нафіга вони тобі — йди спати!
Не пішов. А нафіга йому спати? Даня видерся навулицю й відчайдушно помівся в незнайомому напрямку (він був уперше на Євчиній новій квартирі). Євка, як в дешевій мелодрамі, побігла за ним. Потім були сльози, нерви і дурні питання, що не мінялися вже протягом століть. Питання, чесна відповідь на які завжди зриває кришку з болю. І тоді його вистачає всім. Бери не хочу. Ой, як же тоді Даня хотів узнати правду, як він просив про це!
— Ну будь ласка, скажи мені, що відбувається. Хай все стане гірше, тільки хай не буде так, як зараз!
Євка замалим не повелася вже. Але стало розуму — чи то пак, перевірених життєвих позицій — все більш-менш зашифрувати. Згадалася колись почута у дитинстві фраза: «Правда — соціальний меч», який щось там усталене руйнує. Здається, добробут і спокій. Тож Євка вчасно промовчала, сказавши тільки:
— Так, думай про мене найгірше. Все, що ти про мене думаєш — все правда. І сестра твоя права, що я якась «непонятна», і в гості до неї я більш ніколи не піду.
Вони попрощалися наступного вечора на тролейбусній зупинці — Даня ледь не втратив поїзд. Але все обійшлося. Євка цинічно потисла руку своїй совісті, виділивши їй належний час, щоб помучила. Ну, є у совісті такий обов‘язок. А у людини є на нього право. Даня на останок сказав, що чекатиме Євку до смерті, Євка приїхала через два тижні. Даня знав (ги-ги, ворожка наказала), що проживе до 24 років. Євка казала, що він дурень і збиралася жити вічно. Обоє помилялися.