А далі була Швеція. Туди перенесли виробництво залізних контейнерів. Його взяти з собою не можуть — він не має відповідної візи. Проте власник-поляк порадив:
— Попри все — раджу тобі якось та й потратити до Швеції. Порівняно з твоєю країною наш Gdańsk був на п’ять голів вищим. Ти сам так казав, Michał. Так от: Швеція порівняно з нашим Ґданьском — на п’ять голів вища. Розумієш?
Усі зароблені й відкладені гроші пішли на повернення кредиту по 25 замість 5. Частково, бо він ще довго буде в наймах, поки не відхаркне своїй країні весь кредит. І знову — навмання. Цього разу — паромом. У кишені — кишенькові гроші. Поїсти на паромі за шведськими цінами — задоволення непідйомне. Поруч їдуть інші поляки. Роботяги теж шукатимуть свого прихистку в чужій країні, та вони принаймні мають стартові умови, вони їдуть тупо за більшими грішми, а не від своєї країни.
Розговорився з поляком.
— Їду у справах бізнесу. А ти?
— А я — шукатиму роботу. Отак на абум.
— Ти там маєш попередні домовленості? — поляк зацікавився безрозсудством свого співрозмовника.
— Жодних.
— А де ти зупинишся?
— Не знаю.
— Я не розумію тебе. На вулиці спатимеш?
— Сподіваюся, що ні.
— Крони маєш?
— Маю трохи злотих.
— Скільки? — коли Michał назвав суму, поляк аж присвиснув: — Та тобі цього вистачить хіба на 2 чи 3 дні, друже!
Michał розказав свою історію плюс небезпека потрапити під мобілізацію й опинитися на щиті. Незнайомий поляк емпатійно все вислухав і витягнув гаманця. Ніхто його не просив про це. Сам витягнув гаманця і простягнув руку людині, яку вперше і востаннє бачить на цьому паромі.
— Тримай. Матимеш на перший тиждень. Моя порада: щойно припливемо, мусиш зрозуміти: ти там не зовсім легально. Поліція в Швеції досить м’яка, вони просто так не перевірятимуть документів, якщо ти перший чогось не порушиш чи надто явно не привернеш до себе увагу. Тому, сам розумієш, поводься адекватно. Ще одна порада — шукай на вулицях автівки з польськими номерами. Зможеш зачепитися за якусь роботу, бо поляки іноді збирають робочі бригади, найчастіше будівельні. Отаке... Удачі тобі... Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от утікати від неї? Дивина...
Michał зійшов на скандинавську землю. Було безумно зимно. Демісезонну куртку продувало до останнього клаптика синтепону. Моторні баркаси, пришвартовані в порту, обледеніли повністю і нагадували муляжі з американських блокбастерів про екологічний апокаліпсис. На замерзлих тросах висіли грубезні бурульки, як сталактити, вони перпендикулярами впиралися в морську кригу. Michał уперше побачив заледеніле море. Воно було закуте в кригу і здавалося на перший погляд нерухомим. Однак якщо придивитися, то водойма під цим льодовим покриттям рухалася, гойдалася, і це було неперевершено магічно, бо крига, якщо добре придивитися, гойдалася теж цілим континентом із льоду. Неподалік стояла будка для порятунку тюленів, які, бувало, викидаються на берег. У будці чергує ветеринар чи як там правильно його назвати. І тоді Michał зрозумів: якщо ця холодна північна країна здатна рятувати тюленів, то він тут не пропаде.
Уже вечоріло, паромні пасажири розбіглися хто куди, і Michał почав метикувати, де йому провести ніч. Він попрямував до найближчого населеного пункту. Йому до смерті захотілося заварного крему, який мама в дитинстві давала вилизувати, коли пекла торт на якесь торжество. У потилицю дивився чужий місяць, обіцяючи неодноразове вау від тутешніх полярних ночей. Зараз би горнятко чаю з жасмином!