Таких днів і ночей у нього буде ще три. Аж потім він зачепиться за роботу. Робитиме ремонти. Він уміє. Житиме з трьома поляками у винайнятому помешканні. Тиждень — і він уже Mike. Швеція шикарна. Безпечна і некваплива, працьовита і відпочинкова — все, що існує в цій холодній країні, існує для людей. Хто добре працює, той має — це правило справджується навіть за Балтикою. Mike часто подумки долав море і міркував: чому в його рідній країні все навиворіт, усе навпаки, все так натяжно, так абсурдно? Він запустив бороду і став типовим шведом, тому що всі світлі бороди у блондинів є шведськими. З мовою гаплик, але це питання часу — зрештою, є англійська, яка-не-яка. Життя потрохи вирівнялося, леґітимація на перебування в Швеції потрохи підтверджується, грошенята для рідненьких банкірів прискладуються, рідна країна зневажається, бо нема там що робити — не ґарувати ж тяжко за нещасні 150 доларів, які тут має бомж, що ніде не пропрацював і дня.
— Mike зараз у Львові. Буде ще 2 дні. Зустрінетесь? — пише у приват 49-й Сепаратист.
— А треба? — парирую я.
Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от утікати від неї? Не виходить із голови ця фраза. Утікати від неї. Любити і ненавидіти. Любити і проклинати на щоденний нонсенс. Любити і щоразу дивуватися, коли вона утне щось нереальне. Mike знає, що тут йому нічого робити. Істина не вічна, вона теж помирає, якщо до неї ніхто не приходить. Чи має Mike право назвати все у своїй країні своїми іменами і термінами, якщо цього не хочуть навколо? Чи, може, й справді нехай запускає світлу бороду і стає типовим шведом? Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от боятися її, не вірити в неї?
Я не буду з ним зустрічатися. Я поважаю його право на порятунок.
36
Клавдія виросла в умовах віри. Мама Єфросинія привила їй несамовиту жагу до життя — настільки несамовиту, що навіть проливні дощі сприймалися з усмішкою.
— Обіцяли бабине літо. І де воно? Де? Ллє, як із лійки. Бабине літо, бабине літо... Які баби — таке й літо.
Клавдія задирала ноги, сміючись зі слів мами, бо на вулицях дійсно переважали баби, а не жінки. Мама Єфросинія не скаржилася на цоколь на рівні квітника. Зате вона мала козу. Тримала її в саморобному сарайчику глибоко в дворі і випасала біля дріжджзаводу — спрацював куркульський ген. Вона все одно мусіла мати щось своє, приватне, господинське. Клавдія на канікулах ходила випасати козу і стрибати з подругами в «резинки» — так минало повоєнне дитинство в цоколі, заради якого мама відмовилася від чужого, не свого помешкання. З танкового заводу довелося піти. Тепер Єфросинія санітарка, а в санітарках вітається бойкий дух і поведінка грім-баби. З країною в неї стосунки баран-баран-буц. У неї вона не вірить, проте виходу з неї не існує. А отже, Єфросинія не вигадуватиме велосипед, а топитиметься в банальних радощах — приміром, коза дає незлі надої, тож місцеві соґражданє диву даються, як це куркулька умудрилася завести свійську тварину в них під носом.
На малу батьківщину, де предки-греки освоювали каштанові ґрунти степу, Єфросинія змогла їздити лише згодом, через десятиліття після осілості у Львові. Не хотіла. Скупі листи до сестер, занурених у щосезонне варіння абрикосів, прохолодне фото з ательє, де вона в капелюшку і Клавдія з пластмасовим брязкальцем, вітальні поштівки з високозамковою панорамою — цього досить для краю, який так і залишився краєм паперових людей. Іти повз відібрану садибу і дивитися на дерево, де висів її батько, Єфросинія не могла незворушно, а возити туди Клавдію означало поставити її в серцевину поразки. Цей край утратив свій дитячий лиск, він ніколи вже не стане велетом Самсоном, він щупальцями прив’язує своїх мешканців до карстових провалин у землі, він, зрештою, сам перетворюється в решето людських нелегальних копанок, і в цьому метафізична суть цього краю — в ньому можна жити хіба що під землею або нарівні з нею, і, здається, земля стугонить і провалюється саме тому, що хоче злизати людину, огидно скинути її з себе й поховати під териконами мовчання. Сестри безповоротно розчинилися в новому ладі, їхні діти носять імена країни зі сходу, їхні вулиці проштамовані новою топонімікою зі сходу — весь їхній томатний край став усуціль східним, дуже східним, надміру східним, вузькооким, туголобим, пиятикуватим і пофіґістичним до власної ідентичності, так і не зужитої ніким. Край маринувався в туманах і вицвітав під дощами, на його невинне плацебо чудово ліг комунізм і братство-братерство, люди раділи сливопаду і яблукопаду, не помічаючи, який тотальний людинопад тривав навколо. Близькість моря, глибокість копанок, широкість безвихідної дружби, високість безбожного неба, мілкість щоденного життя — і сонце, що здіймалося зі сходу і заливало сходом навіть найпотаємніший закуток, позбавлений бодай якоїсь географії.