— І правильно зробила, бо як зарплата депутата може становити 40 тисяч у країні, де моя бабуся має пенсію 1400? — Зав’язується перепалка між фіалковими очима й -ова.
— Я це розумію, та йдеться про інше. Уся країна стала на диби, і це нормально. Але дивіться, яка тонка річ тут ховається. Вся країна сказала: нехай усі мають по 1400. І ніхто не сказав: нехай усі мають по 40 тисяч. Відчуваєте різницю? Усіх влаштує спільна бідність, і мало хто хотів би мати спільну заможність.
— Хмммм...
— У давнину бідних людей вважали лінивими. Я теж схильна так вважати.
— Окей, хай так, — фіалковий хлопець. — Проте за цією логікою, якщо людина працює, вона не може бути бідною. У нас же все навпаки: багато століть найбіднішими були саме ті люди, які тяжко ґарували і світу Божого не виділи за працею. Вони пахали-пахали і їли одні крихти. Бідні — це каста, з якої важко перейти до вищої, а то й неможливо.
— Усе правильно, — тепер моя черга. — Наша національна матриця заснована на несправедливості: праця не рятує від бідності. Праця лише не дає остаточно вмерти.
— Я думаю, на всіх нас чекає бідність, — дівчина взяла останнє слово. — Наша країна — кастова. Якщо ти не привілейований, тебе чекає типова пенсія, якою не оплатиш навіть комунальні. Якщо ти за життя не запасся на старість, то будеш жебраком. Ми живемо на землі, де історично старість була лише бідною. Я не читала жодного оповідання чи повісті, де наші пращури були багатими в старості. Всі вони були, вибачте, щурами, а не пращурами. Вийдеш на пенсію — і можеш помирати. І головне — всі тебе спишуть, мовляв, іди собі й тихенько доживай. Ми не є країною старості. Я, чесно кажучи, як подумаю, то в жар кидає. Ми не маємо майбутнього. Всі це знають, тому й намагаються нагребти, поки можуть. І я теж буду запасатися. І всі ми будемо.
Нехай... Нехай самі розфасують свої упередження. Саме для цього я тут. Я не заважатиму. Батьки оплачують їм навчання, вони одягнуті сучасно, під очима не мають синіх кругів. Скидається на те, що їхнє покоління починає ламати карму.
— Поки ви не розійшлися, маю останнє на сьогодні запитання. Ви зневажаєте бідних?
— Я зневажаю бідність, а не бідних, — голос із передостанньої парти. — Нас так учили — поважати старших. Тож не переймайтеся.
Треба буде передати ці слова пані доцентці з кафедри, яка накатала вже другу кляузу на ім’я ректора про мої «неакадемічні теми». Вона не заспокоїться, доки не заклює. Її так учили. І це вона зумисне, з каральних мотивів, мій спецкурс запхала в мацьопку кімнатку, в якій якщо й можна чомусь навчати, то хіба що мистецтву клаустрофобії. В Японії зараз нашестя хікікоморі — молодих соціопатів, які ізолюють себе у своїх кімнатах і місяцями ні з ким не контактують, хіба що дорогою до туалету й назад. Потрапивши в соціум, хікікоморі отримують напад аритмії, вони демонструють віктимність, позаяк є емоційно беззахисними, коло їхнього спілкування обмежується дисплеєм ноутбука і віртуальними співрозмовниками в чатах. Про це я сьогодні хотів розповісти своїм студентам, але натомість доведеться піти й узути деканат. Вони ж знають, що мій спецкурс найчисельніший.
— Що ви їм там розповідаєте? — якось пані доцентка дуже обережно запитала мене, намагаючись підкреслити свій скепсис. — Чого вони так масово записуються до вас?
— А ви їх самі спитайте.
— Ну все ж таки, що ви там їм розказуєте?
— Про хікікоморі, — зараз я з задоволенням відповів би саме так і насолоджувався б її віслючим виразом обличчя. Вона побігла б у професорську бібліотеку гортати енциклопедію, бо просто поґуґлити не дано. А коли знайшла би значення цього слова, то кров нагла її залляла б, і вона накатала б іще одну анонімку на ім’я ректора.
У вузькій аудиторії я зловив себе на думці, що мене ніколи не вабила ґіґантоманія. Ніколи не розумів захвату від того, що твоя країна величезна. Який сенс пишатися згадкою двох річок у тексті гімну твоєї країни, якщо на жодній із них ти ніколи не був і не будеш? Усе велике — незграбне й вайлувате. Я змалку байдуже дивився на мапу світу і бачив не контури своєї країни, а нерозділену тушу великої тварини, яка покірно підібгала лапи. Я виростав на крайній лівій межі моєї чорнодірної країни, а крайня права межа була далекою й недосяжною, вона граничила майже з потойбіччям, це був кінець світу, його кордон із азіатським ніщо. Східний кордон моєї країни завжди для мене був радгоспним виселком на окраїні світу, де за поворотом чигала непроглядна темінь Уральщини, від якої кортіло заховатися в супернадійному бункері з запасом консерв на все життя.