— Ну дивись мені, а то я тобі не розкажу свою історію. Ти ж будеш про це писати?
— З чого ви взяли? З чого ти взяла?
— Письменники завжди пишуть книги після поїздок.
Рома навіть на мене не дивиться, зараз вона малює помадою губи, складені овалом. Помада кольору гемоглобіну пасує до цього італійського образу з густо підтушованими віями, на голові солом’яний капелюх канотьє, на лиці шармові зморшки, і вони лише додають ефекту витриманого вина Vernaccia di San Gimignano. Жіночки прибувають до Неаполя теж у всеозброєнні, з мейкапом, в обладунках незаміжніх сеньйорит. Рома права, я про це напишу.
— Прибуваємо! — водій дублює й без того побачене за вікном.
Неаполь заснували греки з острова Rodos (це Рома мені зробила швидкісний лікнеп). Греки першими прибули сюди ще до нашої ери, в благословенні часи, коли світ освоювався горизонтально шляхом експансії, а вона вимагала міфологічного підґрунтя, щоб не здаватися просто вандальною інтервенцією. Греки — щасливий народ, бо в них завжди буде міфологічне підґрунтя, вони ж бо живуть на клондайку першозачинателів, алегорій, іносказань і антономазій, які дають змогу вживати власні імена на позначення загальних понять. Парфенопа була сиреною, яка ледве не порвала голосові зв’язки, намагаючись зачарувати Одіссея, та все марно. З горя вона розбилася саме тут, біля берегів, де пришвартувався наш Neoplan. За іншою версією, Парфенопа загуляла з божественним титаном Океаном, який зажив авторитету, коли став єдиним із титанів, хто не взяв участі у змові проти їхнього батька Зевса. Міфи прекрасні саме тим, що їх неможливо провести через детектор брехні, тому доведеться повірити, що саме ця сирена народила Європу. Ту саму.
Ми з Ромою вийшли з автобуса і почали розминати затерплі ноги, стоячи на землі, названій на честь матері всієї Європи.
— Де вказівники про цю знаменну інформацію? — подумалось мені, адже якби котресь із наших міст народило всю Європу, то, мабуть, це вже стало би фетишем людей, приречених там жити.
З автобуса почали випливати сеньйорити. Хтось пишна, хтось худорлява, хтось у панамі, хтось по-хлоп’ячому підстрижена — всі вони приїхали додому, і в їхніх жестах проглядалася розслабленість, що виникає, коли потрапляєш у шати звичного, вже знайомого життя. Це не збудженість туристів, не зосередженість ділових людей у відрядженні. Це — повернення. Додому.
На декого з них чекав мужчина. Дехто з квітами. Немолоді, хтось огрядний, хтось лисуватий, хтось викапаний аристократ із мафіозною зовнішністю боса каморри, у всіх італійців грала молодеча й дещо зухвала іскринка в очах, вони були доглянуті, з акуратно підстриженими й чистими нігтями на ногах, одягнені скромно й модно, я не побачив на них потворних блискучих штанів із-під старперського костюму, в які запхана штивна сорочка з такого матеріалу, що не пропускає повітря і в якій можна заживо зваритися, я не побачив чорних мештів зі старомодними квадратними носами, не побачив коричневих шкарубких ший і зношених рук старців-апостолів. Я зрозумів, що мала на увазі Рома.
Сеньйорити розпливалися у стомлених усмішках, коли перетиналися поглядами зі своїми чоловіками. Всі мої співвітчизниці-сеньйорити, вийшовши з автобуса, були викупані в компліментах і bellissimo. Дехто відзначав своє повернення до Неаполя затяжним поцілунком. Із ранніх літ я зростав в умовах пуританського приховування своїх статевих чуттів. Справжні членкині союзу українок до рота не беруть. Цілувалися напоказ хіба що проститутки і пробляді, а якщо жінка, що перетинала рубікон паспортної молодості і вклеювала третю фотку, закручувала із кимось роман, то вона автоматично ставала курвою, тож мусила подалі від людей ховати свої стосунки і заповзято шифруватися, вдаючи з себе втілення добропорядності. Чуттєві втіхи були сферою незручностей, і Рома, як ніхто інший, носила в собі прокляття жіночого ніззя.
— Так не можна! Це непристойно! — через ці людські стоп-крани перечепилося не одне кохання з сивиною на вилицях. Якби думки були чутними, то наші вулиці захлинулись би від жіночого крику.
Спати раз на рік і регулярно ходити до церкви, разом, удвох, щаслива родина, он яких дітей виростили... Рома формувалася під пильним прицілом саме цих згаслих, вицвілих очей, які втратили життя на дотик і перевели його в ранг життя на віру. Коли вона навчилася розбиратися в питаннях взаємності, то з жахом виявила, в якому королівстві фейкових істин зростала. Сімейні цінності культивували люди, які свої сім’ї перетворили у згарище, попелище. Ці люди для загалу були забронзовілим еталоном родинного життя, хоча насправді там не було ні родини, ні життя — лише триразове вживання їжі двома людьми, які стали алергеном один для одного. Такі люди самі себе кастрували, самі собі вкорочували активний вік, і вони пережити не могли, коли хтось із немолодих відривався на повну. Сімейні цінності полягли в нерівнім бою саме тут, у Неаполі, в обіймах уважних італійців, які цим жіночкам давали повнокровне відчуття своєї ґендерної органічності — те, чого їм не давала їхня рідна країна.