— Ну все... Ось він, цей час... Я їду. Таки їду.
Єфросинія, записавшись в остарбайтери у розпал чергової голодної зими-стужі, відчувала, що вона не втікає, а повертається. Куди — невідомо, але це точно повернення. Нею рухало підспудне бажання чолом проламати залізну завісу, яка зачинила паперових людей у камері швидкого згорання. Вона відчувала, що зотліє тут разом з усіма, перетворившись на безмовний попіл, прах, золу. Ця перспектива страшила її навіть більше, ніж дорога попереду довжиною в невідомість.
— Бранденбурґ.
— Як-як?
— Бран-ден-бурґ, — сусідка по вагону повільно вимовила пункт призначення цього перелюдненого товарняка.
Єфросинія ніколи не чула цієї назви. Але з першої ж букви зазвучала вона якось гордовито, солідно, з претензією на респектабельність і аристократичний сан. Brandenburg. Bran-den-burg. Цікаво, які там живуть люди? чи схожі вони на паперових людей із латками? чи тамтешні люди так само легко віддали свого Бога, коли до них прийшли власті і сказали припинити вірити? чи там теж варили своїх дітей, щоб вижити? чи там легко було загнати всіх у стійло? Безліч запитань не мали відповідей, усі вони губилися у вихлопному смозі локомотива, який стрілою перерізав виднокрай за виднокраєм. Єфросинія лише епізодично висмикувала з вузького віконця окремі шматки неба, сонця, хмар. Її підточувала віра. Брала й підточувала.
Досі Єфросинія боялася вірити, бо це могло призвести лише до фальшивих ілюзій. Вірити було страшно, щоби пізніше не впасти у ще глибшу вирву розпачу. Нереалізована, несправджена віра неодмінно примножить ще більшу зневіру, ця зневіра бетоном застигатиме, а звідти мало хто повертається. Єфросинія знала, що там, де є віра, там мало ідей, а їй щодня були потрібні корисні ідеї, щоразу новіші. Віра розслабляє, тому Єфросинія забороняла собі намарно вірити.
— Не вір, не вір, не вір...
Що буде з нею в місті з маститою назвою Brandenburg, Єфросинія не мала жодних ідей, навіть найнестримніших. У цьому поїзді, в оточенні спокійних, як ніколи, тіл у тілогрійках вона чи не вперше за останній час відчула, як до її розтривоженої душі поволі приживляється віра — ця малесенька хитрунка, яка зумисне вичікує вдалого для себе моменту, щоб тебе заразити. Віра завше заразна. Віра, що навшпиньки прокрадалася в її зболену душу, надавала відчуття блаженної безвідповідальності:
— Від мене нічого не залежить. Я вирішила їхати. А куди приїду — хай доля вирішує.
Рекультивація очікувань розпочалася одразу після прибуття. Пізня зима вже готується здати позиції. Сонячно. Єфросинія примружено глянула на небо. Гарне. Небо чужини теж може бути гарним, воно ні в чому не винне. Погляд опустився нижче й перечепився об заточені шпилі дерев. Стількох сосен, що виросли стрункою шеренгою, вона ще ніколи не бачила. Їхні стовбури розгалужувалися на віття не з самого низу, а на добрячій висоті кількох метрів, через що весь бір був наскрізь просвічений промінням, він був повітряним і прозорим. І хоча на килимі ще не було жодної рослинності, сніг справляв прощальний бал — усе одно де-не-де було видно папороті, скручені на зиму в кокон. Паралельні стовбури сосен, наче конвоїри, виструнчилися перед процесією прибулих робітників із нашивкою Ost.
— Це ще не Brandenburg, — таємниче шепнула сусідка по вагону, ніби беручи шефство над молодшою від себе.
Напевно, передмістя. Це навіть краще. Єфросинія не любила гамору міста, а міщани видавалися їй зверхніми.
— Куди нас ведуть?
— На селекцію.
Ніхто нікого не штурхав у спину руків’ям карабіна, все було розмірено і без алярму. Ставлення зверхнє, але спокійне. І це наганяло ще більше панічного страху. Гармидер і переполох був би набагато природнішим сценарієм для цієї ситуації, тому воєнізований спокій і порядок тиснув на голову несамовито. Навіть якщо комусь би й закортіло вирватися з колони ost-ів і погнати світ за очі, то це було б наругою над самою логікою смирення, а воно тут торжествувало. Це і є віра в дистильованому вигляді — коли ти покірно здаєшся подіям у полон.
На дні ландшафту Єфросинія побачила велике приміщення, схоже на клуб. Їм туди.
Столи з секретарками. Німецькі дівчата і жінки суттєво відрізнялися від своїх паперових аналогів. Секретарки були охайними і з невидимою гординкою в крові. У них не було нічого коров’ячо-бабського, нічого з того, що виказувало би теличне служіння чоловікові. Вони мерзли і грілися чимось гарячим, що парувало і створювало майже домашню атмосферу. Шиби запотівали від схвильованого дихання остарбайтерів.