Вони — машиністи без поїзда, гармати без війни, січні без снігу. Вони себе ненавидять за власне зрадництво, яке підступно проростає в них із кожним ударом об залізобетон їхньої країни. Їхні хромосоми вже безвізові, і вони не розуміють, чому тут усе навиворіт, чому вони мають щодня реабілітовувати очевидні речі. Вони дуже люблять свою країну перепон. Розмірена й убивча їхня любов. Вони вбивають свою країну своєю ж любов’ю, а на відстані любов облагороджується. У кожній аудиторії завжди знаходиться дівчина, чомусь власне дівчина, яка підніме руку і в’їдливим голосочком демонстративно запитає:
— А чому ви досі тут?
— Хороше запитання. Інакшими словами, чому я досі не звалив звідси?
Дівчина закиває головою, задоволена собою, вся аудиторія візьме скальпель до рук і покладе мене під мікроскоп.
— Тому що я не можу отак просто покинути своє робоче місце.
Вони ніколи не зрозуміють моєї відповіді. Ніколи. Моя країна — це моє робоче місце. Я працюю з нею, вона є моїм об’єктом зусиль і місцем надзусиль. Покинути робоче місце — це лишити червону кнопку напризволяще. Не можу. Не зараз.
Коли народилася моя країна, мені було 12. Я був у туалеті. Аж раптом — почув оплески. Вони долинали, мов крізь марлеву пов’язку, як із іншої реальності, відділеної ширмою, адже досі мені ще ніхто не аплодував за цим ділом. Я вибіг на звук визнання і застав біля лампового телевізора маму в позі одержимої.
— Є! Є! — вигукувала вона, і то не був реп. То було проголошення незалежності.
Я нічого не міг зрозуміти. За тиждень — знову школа, останні казкові дні канікул, які чомусь минали набагато швидше, ніж усі перед тим, недограні футбольні баталії моєї вулиці Калініна проти сусідньої вулиці Гудкова (я не знав обидвох), недокуплене канцелярське причандалля, відсутність трьох підручників — очікування першовересня ще більше натягувало тятиву десь унизу живота, вона холодною, крижаною грудкою вистуджувала моє останнє літо без своєї країни. Я й не знав, що я її не мав.
— Не зрозумів, — завмер я біля кінескопа і мимоволі окреслив стан мільйонів своїх співвітчизників на десятки років уперед.
Я дійсно не міг зрозуміти, чому цей день за тиждень до осені мав означати щось кардинальне. Якщо сьогодні народилася моя країна, то чим було все те, в чому я жив донині? Я відчув себе обманутим. Мені здалося, що з-під моїх 12-річних ніг вибили ґрунт, і я повис у невагомості без назви. Я відчув себе переношеним немовлям, весь у висохлому слизі, з непропорційно перезрілим черепом без відповідей на питання: «І що тепер?».
— І що тепер? — на це запитання ніхто навіть не відреагував.
Цей день, який почався з оплесків у туалеті, ліквідував мою систему орієнтацій у часі. Моє дитинство текло поза часом. Позачасся було моїм найвищим благом, на вершину якого я вже ніколи не зійду. Я жив поза часом, незграбно розбиваючи його на умовні відтинки між протяжним «Їсти-и-и-и!» і «До ха-а-ти-и-и!». Час мене не знав, він на мене не зважав, він мене не обкрадав, він, я підозрюю, мене навіть поважав, тому що був для мене сакральною відсутністю. Я жив у лінійному векторі росту, а не старіння, фізіологічного розвитку, а не реалізації, і я був затятим марнотратником, а час обожнює саме таких. Час вибачив мені навіть те, що з часом я починав його заокруглювати в дугу, від чого мій малий невинний світ почав ділитися на цикли-фази від школи до школи, від чверті до чверті, від контрольної до контрольної, від вересня до червня. Лінія мого часу розбухла до ідеального кола, і воно постійно мене повертало до вже пройденої точки на цій сферичній ігровій дошці. Тож коли ця рівновимірна циклічність почала мені набридати, я перетворив коло на яйцеподібний овал. Так завжди стається, коли ти злишся на те, що нецікаве чомусь затягується і є довшим від цікавого. Мій овал неоковирно перевертався через голову і трощив усі мої уявлення про справедливість. Я поволі прощався з безвідповідальною тратою того, чого в тебе нема і чого ти не відчуваєш. Я втратив блаженний стан позачасся.
Відсутність часу співпала в мене з відсутністю країни. Я почувався щасливим, коли не знав свого громадянства. Я знав, що моя країна зоветься Україна, а держава — СРСР. І це мене влаштовувало, тому що жив я у країні, а не державі. Мені подобалася ця шизофренічна розщепленість, яка рятувала від зайвих запитань на тему, чому країна в нас шикарна, а держава — зло. В кінці серпня, коли я вийшов із туалету, сталося непоправне: моя країна почала називатися так само, як і держава, і я відчув, як за мною клацнули дверцята клітки. Поява одержавленої країни започаткувала новий час, і це було неприємно. Мене охопив нестерпний сором за прожиті 12 років без назви, без ідеї, без заголовка, без часу.