Я бачу, як мої студенти шукають місця в аудиторії, комфортні тільки їм, як вони оснащуються одягом і аксесуарами, комфортними тільки їм, — і розумію, що в них високі вимоги до життя, вони не збираються миритися з колючістю, і цей гедонізм має закручені вії, ямочки на щічках і модну зачіску, його неможливо не любити і не поважати, він є справжнім одкровенням покоління, чиї батьки все життя жили на третину своїх потреб і мрій. Життя одне, я сам казав їм про це. І перед ними не стоїть завдання вижити, щоб вижити. Некомфортне життя гімна варте.
В їхніх лавах прихований рейвах. Мої студенти не зрозуміли вчинку другокурсника, який узяв академку і пішов добровольцем. 19 років. Сам.
— Той хлопець — він що, нацик?
— Та ніби нє.
— А чого тоді?
— Знаю, що він платник. Може, на навчання хотів заробити?
— Ну не там же!
— Фіґ його знає. Я шокований.
Такі розмови випорхували зі студентських курилок і залітали в мої вуха. Мої студенти не розуміли цього вчинку. Особливо хлопці. Їхні вороги — воєнні комісари, ці чуваки в погонах, які ніколи не помруть від серцевої недостатності, позаяк у комісарів серця не буває. Хлопці вступають до університетів не в останню чергу, аби мати 5 років спокою від армії — а тут... Вчився доброволець, як усі, не проявляв ніяких марґінальних захоплень. Дивним був його вчинок саме зараз — коли патріотичний запал згас, як бенгальський вогник, і війна залишилася справою одержимих, які вже тривалий час перебувають на передку і не уявляють свого повернення до мирного життя. Доброволець-другокурсник, мабуть, був чи не єдиним, хто самовільно зголосився взяти участь у неназваній війні, щодо якої в людей сотні запитань і підозр.
Цей факт мене, дослідника дна, зацікавив як оголена перверзія, якої ніхто не очікував. Студенти заднім числом почали ревізувати своє ставлення до добровольчества. Покоління перин і ортопедичних матраців не розуміло вчинку другокурсника передовсім із міркувань комфорту. Громадянська складова взагалі не розглядалася. Студенти не могли уявити себе на війні передусім через побутові незручності й відсутність належної організації життєвого простору. Якби на фронті були зручні кімнати, запас шампунів і фумігатори від комарів, то, думаю, ставлення до війни було би дещо іншим. А так — генерація третього тисячоліття панічно боїться опинитися в другому, і має на те всі права, оскільки час або стоїть на місці, або тече тільки вперед.
Студенти знизували плечима, коли на айфонах розглядали фронтові фотографії, які доброволець щедро публікував на своїх сторінках у facebook і ВКонтакте. Здавалося, він ніби звітував про приземлені будні героя: сліпуче сонце у спеку і багновиння у зливи, залізні горнята й миски, бруднющі нігті на руках і замотана по-бедуїнськи футболка на голові замість кепки. Для моїх студентів, начитаних і модерних, геройство проявлялося саме в цьому — в добровільній згоді на таке незручне, затуркане існування без елементарних вигод. Це радше скидалося на фотозвіт із африканського сафарі, з екстремального відпочинку, після якого герой повернеться в чотиризірковий готельний номер і втомлено-щасливий зануриться в повнющу ванну ледь теплої води. Пофілософствуємо?
— Я за своєю натурою не волонтер. Мені не притаманна безкорислива праця. Усе повинно мати винагороду, і я заздрю тим, хто отримує задоволення від безкорисливості. Мені заважає моя натура професіонала, яка вимагає грошової оплати за все, чим займаюся. Волонтерство нас погубить. Його треба припиняти, тому що воно девальвує винагороду за працю. Воно пропагує халяву. Пожертв безхатькам у пластикові горнятка я не кидаю. Гроші на армію ніколи не здавав. Допомога має бути адресною, а меценат не може бути анонімом. Це суперечить моєму уявленню про справедливість. Почасти волонтерство — це підкуп долі. Ти торгуєшся з нею за те, щоб вона віддячила тобі значно дорожчими благами за твої добрі діяння. Я не стояв би тут перед вами, якби вважав, що мені це не потрібно.
— Цинічно, зате чесно, — сказала студентка, помічена у доброчинності. — А от я отримую величезне задоволення від того, що безкорисливо займаюся збором закруток від пластикових пляшок. У такий спосіб я дякую тим, хто зараз там.
— Ви казали про підкуп, а я скажу про відкуп, — біля середнього вікна абітурієнт із зачіскою каре. — Усім вигідно, щоби хтось замість нас був там. Нас це влаштовує, тому ми ладні займатися всім на світі, лише б вони були там замість нас. Воно якесь таке, як вам сказати...