— Лицемірне?
— Лицемірне, так. Якщо кожен із нас покладе руку на серце, то жоден з нас не хоче повернення тих, хто там замість нас. Я скажу грубо: вся країна не хоче їхнього повернення. І тому вся країна волонтерить, як ненормальна, тільки заради того, щоб нічого не мінялося, щоб ті, хто зараз там, сиділи там до останнього. Ми будемо їх на руках носити, будемо висилати їм огірки і спальні мішки — але вони нам не потрібні тут. Вони нам потрібні тільки там, тому що ми там бути не хочемо.
— І не можемо, — підсумував фіалковий хлопець.
Вони не можуть. Мої студенти занадто цінні, вони занадто зациклені на цінності і якості життя, тож я не хотів би їх повертати в ті епохи, де смерть була семизначним числом, де мали місце етноциди, геноциди й інші -циди. Нехай масовим нещастям у їхньому розумінні буде максимум катастрофа пасажирського авіалайнера або метановий вибух у чилійській шахті. Молода смерть — не для них, не для них.
Тому що — тисячоліття життя. Ми живемо в тисячолітті життя. В епоху, яка возводить життя до абсолютної цінності. Рак лікується, СНІД уже не означає гниючого кінця, стовбурові клітини і скальпель пластичного хірурга дарує молодість навіть тим, хто має цілий виводок онуків, дуже скоро вирощуватимуть штучні органи — життя в усій своїй соковитості розкриває обійми перед сучасною людиною, і це вже далеко не та людина, яка бігала в шкурі впольованого мамонта і мешкала в зимному ґроті. Світові релігії неохоче, але все-таки відходять від трактування земного життя як болісної увертюри перед життям вічним. Аскеза вже давно не є заслугою. Тепер жити означає не просто рухатися до кінцевої двокрапки — а насолоджуватися життям як багатовимірним даром, черпати з нього естетичні й предметні враження. Це — трофей прогресу, і багато людей полягло саме за це право повнокровно жити й насолоджуватися щоденням.
Допотопна людина, пітекантроп чи кроманьйонець мусила бути воїном, аби вижити. А зараз так завдання не стоїть. Зараз виживає лише той, хто не вміє повноцінно жити. Коли Кастанеда писав про людину як воїна, він мав на увазі ХХ століття. У ХХІ столітті на місце воїна прийде людинолюб, життєлюб, багатолюб.
Я бажаю якнайшвидшої смерті ХХ століттю. Заради моїх студентів — здохни.
8
Минуло лише кілька днів із часу народження моєї країни, на носі був перший дзвоник у своїй країні — тож у школі розгорівся грандіозний шухер. Прибиральниці, технічні працівниці і завгоспи очманіло бігали коридорами і з м’ясом видирали найдрібнішу присутність попередньої епохи. Червоні прапори, прапорці й прапорчики, різноманітні вимпели, перехідні стяги, горни, барабани летіли до смітника, точніше у велику картонну коробку з-під тумби для учительської. Працівниці в подертих халатах хапливо ліквідовували всі декорації комунізму. Пізніше їх палили, відвертаючись від їдкого диму, на задньому дворі школи, біля турніків і поперечини, на якій я полюбляв висіти вниз головою. Десь так совєти й нацисти спалювали неугодні книжки, але тут це робилося з таким запалом самозабуття, що я перейнявся надприродною заздрістю — звідки в людей, які ще півроку тому натхненно розбудовували соціалістичну дійсність, узялася така жовч до себе вчорашніх. Мені це дуже сподобалося.
Найгірше дісталося Ользі Михайлівні, авторитарній організаторці піонерського дозвілля, яка завідувала кімнатою бойової слави. У ній були представлені різного роду матеріальні спогади про війну — медалі, мундири, військові квитки, кашкети, пілотки, поплямлені грамоти цілком живих людей, яким ще кілька місяців тому я від імені вдячної школи носив на 9 травня гвоздики. Ольга Михайлівна взяла руки в боки і почала вистукувати правою ногою ритм тільки їй відомої пісні, ретельно мізкуючи, що з усім цим робити. Якщо безіменні стяги і плакати можна було безболісно знищити, то тут ішлося про чиїсь персональні історії.
— Що я маю з цим усім робити? Ну не викидати ж! — мучилася Ольга Михайлівна. Потім вона помре від онкології, її застануть на підлозі між зіжмаканими шторами, вона їх здерла з петель — так їй було боляче.
Ольга Михайлівна вирішила доручити мені підпільну операцію. Я мав рознести експонати бойової слави їхнім власникам. Але так, щоб ніхто не знав. Я обожнював підпільні секрети, тому погодився навіть не роздумуючи.
— Вони ж люди, — сказала Ольга Михайлівна, і я зеленого уявлення не мав, кого вона мала на увазі.
Я взяв ровер і перевіз зашифрований вантаж до гаража. Якби майстер японської манґи (аналог коміксів) захотів намалювати мене тодішнього, то це був би світло-русий хлопчик із великими, як фари, очима, заокругленим від зосередженості ротиком, у смугастій футболочці з бездумним принтом ведмедика, з непропорційним тулубом і в босоніжках, які вже на ладан дихали. По-шпигунськи замкнувши гараж зі середини, я розклав старий брезент і почав сортувати експонати відповідно до адрес, які Ольга Михайлівна виписала в стовпчик. Вийшло шість купочок. Я мав відвідати 6 стариганів, які мешкали в різних частинах містечка. Я розпланував більш-менш зручний маршрут, щоб об’їхати кожного.